Fotoram.io-3

Автостопом у Криму: спогади про окупований півострів

Текст: Світлана Моренець

Минала середина вересня 2018 року я зібрала рюкзак, скрутила палатку, натягнула на голову шапку й вирушила до Криму. Я не була в Криму за часів української влади, а після окупації читати розповіді в медіа набридло хотілося побачити правду на власні очі, послухати людей, які там живуть. Тому, краще вже пізно, ніж ніколи. 

Ця подорож не була в форматі “мені-байдуже-чий-крим-я-хочу-на-море”. Як журналістка, я хотіла на свої очі побачити, що відбувається на півострові, й запитати в людей все, що мене хвилювало.

Я проїхала півостровом більше ніж півтори тисячі кілометрів. Загалом автостопом, іноді кримськими маршрутками й ще десятки кілометрів пішки. Іноді мене навіть просили поговорити українською, бо вже забули, як це. Схоже, у Криму не залишилося нічого українського жодного прапора чи навіть жовто-блакитного малюнку на стіні. 

Лише в Балаклаві мені все ж вдалося знайти близькі серцю кольори: кам’яний стовпчик, який позначав вершину гори, був жовто-блакитним. На ньому лишали свої підписи туристи, тому я дістала маркера й написала “Тут була Україна”. Нехай хоч ця невеличка гора на березі моря пам’ятає. 

Ця непроста, непередбачувана, часто небезпечна подорож змінила мене й моє ставлення до того, що відбувається у Криму. Тому сьогодні, в День Автономної республіки Крим, я хочу поділитися з вами своїми спогадами. 

Знімок екрана 2020-01-20 о 19.07.29

фото – інстаграм svit_more

Від пункту пропуску Чонгар до російської митниці десь два кілометри. Спершу мене зустрів український блокпост, а далі світанкове сонце над проливом і гарно асфальтована дорога. Вона привела мене до двоголового орла, над яким написано “Российская Федерация”. Я сказала, що їду подивитися на гори. Великий похідний рюкзак став хорошим аргументом у паспорті поставили штамп і пропустили без проблем. 

Пам’ятаю, що ледь прорвалася крізь натовп таксистів, які обсіли всю дорогу. А перший же водій, якого мені вдалося застопити, поставив одне-єдине питання: “Сексом займемся?”. Це питання переслідувало мене весь місяць подорожі Кримом. У свої 21 я обкатала 15 країн автостопом, але так багато голодних чоловіків на квадратний кілометр ще не доводилося зустрічати.

Збрешу, якщо скажу, що мені не було страшно. Кожного разу, коли я сідала в черговий автомобіль, я сильно ризикувала. Але навіть тоді, коли я вже змирилася з такими пропозиціями від водіїв й просто виходила з машин, чоловіки в Криму все ж знайшли, чим здивувати. Я зі своїм рюкзаком і палаткою була ніби червоною хустинкою для биків під час кориди. Мене зупиняли на вулицях і пропонували піти в готель, до будинку, та куди-завгодно. 

“Развлечься”

Від такої перспективи в мене сивіло волосся. Переважна частина чоловіків були немісцевими: вони приїхали на півострів або відпочивати, або працювати, або жити. У такі моменти найкращий вихід увімкнути режим “відмороженого фейсу” й швидко піти геть. Але це не завжди рятувало. Одного разу довелося відбиватися від далекобійника, який завіз мене на якийсь склад зі словами: “Как я смогу чувствовать себя мужчиной, если подвезу девушку, и у нас с ней ничего не будет?!”. Але автостоп це завжди ризик, ніколи не знаєш, наскільки адекватною буде людина, до якої ти сідаєш в машину. 

Коли сідала в чергову машину, перші кілька хвилин говорила лише російською вирішила перестрахуватися. А далі з кожної розмови можна було робити висновки й вирішувати, варто переходити на українську, говорити про окупацію, чи краще сопіти собі тихенько під ніс і не драконити водія. Хоча часто казала, що я зі Львова (насправді, я не звідти, але я-в-мами-провокатор), та реакція на ці слова завжди була нульовою. 

У переважній більшості випадків люди залюбки виливали душу. У мене склалося враження, що в Криму слухачі, як ніколи, потрібні. Слухачі, які не будуть перечити, а краще взагалі мовчатимуть. “Я з України” ніби кодова фраза, яка відмикає дверцята будь-якого сейфу. За ними нескінченний потік слів, які ніколи не будуть сказані кримчанином іншому місцевому. У кожного з них своя історія, свої проблеми, своя позиція. 

Мене підвозила жінка, яка незаконно ввозить ковбасу з української території, бо, за словами місцевих, у Крим доставляють продукти третього сорту. Її будинок всередині майорить жовто-блакитними прапорами й вишитими рушниками. Були ті, хто вихваляли Росію, ті, хто втікали сюди від війни на Донбасі, ті, хто проклинали татар й Україну, яка “залишила кримчан напризволяще”, й ті, кому було байдуже, яка влада керує півостровом “аби робота була й снаряди над головою не літали”. 

Що точно можу сказати: з машини мене ні разу ніхто не висадив. Постійно чула фразу: “Це все ігри тих, хто вгорі, ми ж, звичайні люди, тут ні до чого, й сваритися через це не треба”. Добре пам’ятаю дошку оголошень із фотографіями місцевих політиків, на обличчях яких хтось написав: “Слепая власть”.

Ніколи не забуду, як кілька чоловіків-рятувальників, на одязі яких було написано “МЧС России”, прихистили мене на ніч у пожежній частині. Моя палатка й одяг за день до цього повністю промокли, тому російські рятувальники мене… врятували. Коли ми прощалися, один із них підійшов до мене й сказав: “Ты там передай своим, что мы не хотели войны. И воевать мы тоже не хотим”.   

Із кримськими татарами я зустрілася в сімферопольському антикафе, назву якого дуже просили не розголошувати (вже через місяць його закрили). Хлопці не сильно рвалися говорити про політику, а коли все ж наважилися, слова промовляли пошепки. Вони боялися, і я їх розуміла. Розповідали, що національність “росіянин” дає в Криму багато привілеїв. Таких беруть на вищі посади, забезпечують кращими умовами, та й ставлення до них зовсім інше. Татар же або залякують, або намагаються заманити на свій бік. 

А от свободи тут немає: “Здесь не будет Майдана. Люди запуганные, прячут флаги под кроватями. Много кто за Россию, много кто за Украину, но правды никто не скажет”. А ще хлопці не приховували, що ображені на українську владу. Розказували, що любили українців, і Україну любили, але ми занадто пізно оговталися: згадали про татар, коли Крим вже окупували, й коли ці ж самі татари єдині не побоялися сказати, що люблять Україну. Вони говорили про це з болем в очах, так, ніби їх покинули напризволяще. Можливо, так воно і було. 

Усю мою подорож росіяни, татари, кримчани говорили, говорили, говорили. Вони не замовкали в машинах, зупиняли мене на вулицях, а коли дізнавалися, що я “зі Львова”, просили вислухати їх. Слова лилися рікою в них був біль, гнів, страх і нестерпна втома. Але байдужості там не було. 

Яскравим і промовистим спогадом для мене стала подорож до Нового Світу (міста на півдні півострова). Маршрутку до міста носило туди-сюди від крутих гірських поворотів, а за вікном було неспокійне море. Я цілий вечір обороняла клаптик піску на пляжі від напівголого натовпу, поки українські ЗМІ розповідали про зірваний сезон у Криму. Тому я й поїхала сюди набридло вгадувати, де в новинах правда, а де брехня.

Недалеко від входу до головного й єдиного парку Нового Світу висів червоний плакат із зображенням Леніна та написом “Столовая ‘СССР’”. Усередині дерев’яні столики з кольоровими скатертинами, чорно-білі телевізори, на яких крутили промови про комунізм. Я сіла на стільчик й опинилася навпроти бюсту Леніна у нас був романтичний сніданок на двох. “Тщательное пережевывание пищи приближает к коммунизму”, запевнювали слова над виходом із їдальні.

Ось так і виглядав Крим: комуністичне минуле забуяло новими фарбами. Майже за місяць подорожі я об’їхала півострів по колу: від Джанкоя до Керчі, зустріла десятки людей і переслухала до сотні історій. Люди були абсолютно різні, й політичні вподобання в них рідко сходилися. Спільним було лише одне: бажання бути почутими. 

View this post on Instagram

#щоденник_подорожей Український кордон. Бездомні коти труться об ноги й обнюхують пакети. На клапті неба, що прорвався крізь залізний отвір, сидить павук. "Развалили всё своим Майданом". "Заткнитесь, женщина!". Провалля в дорозі. Ще одне. Потріпана часом будка. ⠀ Три кілометри свободи між двома світами. Синя вода й сонце, що викочується з-за горизонту. Між двома пунктами пропуску курсує маршрутка. Приймає і рублі, і гривні – кожен заробляє, як може. Йду пішки. Мій перший світанок у Криму. ⠀ Російський кордон. Митник-кореєць мило усміхається, забирає в мене міграційну картку й заповнює власноруч. Намагається фліртувати. Стою з кам'яним обличчям і думаю про те, як же сильно хочу спати. Сканують рюкзак. Кількахвилинне випитування куди й чому йду. Штамп у паспорті. ⠀ Прориваюся крізь місцевих таксистів-зазивал. Йду вздовж траси, піднімаю руку. Зупиняється машина, помічаю три російських прапорці. ⠀ 💭 Здравствуйте, к Симферополю автостопом возьмете? 💭 А сексом займемся? 💭 Нет. 💭 Тогда до свидания. ⠀ Закриваю дверцята, проганяю в собі думки, що я всього лиш м'ясо, а не людина. За кілька хвилин зупиняється рудоволоса жінка, разом пропихаємо рюкзака в багажник. ⠀ Сідаю в машину. Знайомимось. Через кілька секунд усвідомлюю, що на всю машину грає "Ой, ти, Грицю". ⠀ Привіт, Крим. Ти обіцяєш бути різним. Я ж я обіцяю дивитися і бачити. Слухати й чути. Розкажи мені, чим ти дихаєш.

A post shared by Там, де ми є 🌎 (@svit_more) on

 

Facebook Comments