kostenko cover 1

10 віршів Ліни Костенко, які не гірші за “Життя іде, і все без коректур”

19 березня Ліні Костенко виповнилось 88 років. Вітаємо підбіркою наших улюблених віршів пані Ліни.

Про автора: Ліна Костенко – представниця “шістдесятників”, тобто генерації української інтелігенції, що увійшла у культуру в другій половині 1950 років. Вона брала участь у дисидентському русі, через що її збірки знімали з друку, згадки про неї бойкотували в пресі і довгий час поетка не публікувалась зовсім. Сьогодні Ліна Костенко – найвідоміша з сучасних українських поетів. Лише кілька років, у 2010 році, вона опубліковала свій перший роман, “Записки українського самашедшего”. 

* * *
Вмирав актор. Він був смертельно хворий,
Він був старий. І це була не роль.
Віджив той голос, наче грецькі хори.
Вмирав актор, шекспірівський король.
Його ім’я розгублена афіша
Уже несла, як вечоровий дзвін.
Яка у залі западала тиша,
Коли на сцені ще з’являвся він!
Його в театр привозила дружина.
Стояла там, припавши до куліс.
А він ще грав. І ми за ним тужили,
І вже його не бачили від сліз.
Він грав не так. Але не міг не грати.
Іще раз. Ще! Востаннє… І згасав.
Додому він вертався умирати,
Але в мистецтві він ще воскресав.

А поруч грали молоді, високі.
Зривали голос, морщили чоло.
Але це так, це все іще масовка.
І серед них Його ще не було.
А Він вмирав. Вмирала з ним епоха.
Її уже не викличеш на “біс”.
Остання дія… Кладовище. Похорон.
В безсмертя очі також повні сліз.

* * *
Пелюстки старовинного романсу

Той клавесин і плакав, і плекав
чужу печаль. Свічки горіли кволо.
Старий співак співав, як пелікан,
проціджуючи музику крізь воло.
Він був старий і плакав не про нас.
Той голос був як з іншої акустики.
Але губив під люстрами романс
прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.
На голови, де, наче солов’ї,
своє гніздо щодня звивають будні,
упав романс, як він любив її
і говорив слова їй незабутні.
Він цей вокал підносив, як бокал.
У нього був метелик на маніжці.
Якісь красуні, всупереч вікам,
до нього йшли по місячній доріжці.
А потім зникла музика. Антракт.
Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так.
Їм не хотілось пива і морозива.
Старий співав без гриму і гримас.
Були слова палкими й несучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними.

* * *
Скрипка Страдіварі

Дивились так, дивилися крізь лупу,
якісь робили досліди тривалі.
І як в таку мізерну шкаралупу
вмістився геній скрипки Страдіварі?
Цо ще коли, в якому ще столітті,
а от неперевершена й донині!
Чому тепер так мало їх на світі?
У чому, власне, чудо Паганіні?

Сиділи вчені шведської столиці,
шукали ключ до тої таємниці.
Вивчали скрипку, всю, до міліметра.
Вона лежала злякана і мертва.
Аналіз, синтез, колби і реторти,
алегро, скерцо, модерато, форте,
— немає таємниць під зодіаком:
вопа покрита особливим лаком!

Хімічний склад. П’ять формул на бумазі.
Оце і вся вам скрипка Страдіварі.
І можна їх купить в універмазі,
і можна їх продати на базарі.
І можна в руки брати їх без остраху
і грати легко, як на мандоліні.
І косяками підуть тоді Ойстрахи,
ура! — серійний випуск Паганіні.

І кожен зможе наламати пальці.
Я мрію про суспільство, до б усі —
ви чули Дебюссі па балалайці? —
авжеж, общедостушшй Дебюссі.
Демократично. Звично. Зрозуміло.
Щоб як взялося, то вже зразу вміло.
Приємно. Зручно. В синтетичній тарі.
Дається в руки кожному нездарі.

Пручайся, скрипко Страдіварі!
Пручайся, скрипко Страдіварі!..

* * *

Кольорові миші

Давно,
іще в шістсот якомусь році,
ну, цебто більш як три віки тому,
коли носили шпаги ще при боці
і розважали стратами юрму,
коли відьом палили при народі,
коли наук не знали ще ладом, —

кажу, давно, кажу, у Вишгороді
підсудна Анна стала пред судом.

Було тій Анні, може, десять рочків,
Її привів розлючений сусід.
Багряне листя, кілька тих листочків,
останнє листя із кленових віт
було на стіл покладене, як доказ,
і шаруділо тихо на сукні.
Осіннє сонце, яблуко-недоквас,
стояло в голих кленах у вікні.

І той сусід сказав тоді у тиші:
— Панове судді! Я її привів.
Вона робила… кольорові миші
з оцих ось жовтих і сухих листків.
Ото складе листочок до листочка,
два рази хукне — так і побіжать.

У мене діти, в мене син і дочки,
у них цяцьки так жужмом і лежать.
Вони були нормальні і здорові,
а ця чаклунка збила їх з пуття.
Вночі їм сняться миші кольорові.
Од тих мишей немає нам життя!

Тоді суддя в судейській чорній мантії
сказав:
— Життя — це справа без гарантії.
Чаклунок ми караєм по закону.
Перехрестіться, пане, на ікону.
Скажіть суду: вона із димаря
вночі літала чи згасила зірку?
Чи вам ті миші згризли сухаря,
а чи прогризли у підлозі нірку?

Сусід сказав, що миші ті якраз
такої шкоди не чинили зроду,
що в господарстві наче все гаразд,
а йдеться швидше про моральну шкоду.

Суддя спитав: — Вони на вас гарчать?
— Та, — каже, — ні. Але вони яскраві. —
Два рази хукнув писар на печать.
Сиділа тихо дівчинка на лаві.

Був сірий день. І сірий був сусід.
І сірий стіл. І сірі були двері.
І раптом нявкнув кольоровий кіт.
Залив чорнилом вирок на папері.

***

Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
високу тишу стережуть.
Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
а не проживши й півжиття!
Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
у снах юнацьких не побув.
Хтось, може, має яку звістку,
які несказані слова…
Тут на одному обеліску
є навіть пошта польова.

***
Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: – Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.

***
Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли вітражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
Воно лишилось на усе життя.

***
Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.

***
Циферблат годинника на розі
хуртовини снігом замели…
Нам з тобою, видно, по дорозі,
бо ішли й нікуди не прийшли.
Знов ті самі вулиці незрячі
і замету хвиля снігова.
Нам з тобою легко так, неначе
вітер нам підказує слова.
– Підкажи найлагідніше слово,
я його слухняно повторю.
Розгуляйся буйно і раптово,
заглуши усе, що говорю! –
Не було ні зустрічі, ні туги.
Не було пориву і жалю.
Я спокійна.
Я щаслива з другим.
Я тебе нітрохи не люблю.
А якщо заплачу і руками
я торкну ясне твоє чоло, –
нас не бачать леви біля брами:
левам очі снігом замело.

***

Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось…
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!
І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!
Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.
Любіть травинку, і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.
Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!
В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *