daryna oksana

Як я стала “старшим другом” дитини з інтернату

daryna

Дарина Шевченко

Трохи менше року тому в мене з’явився незвичайний друг. І це, мабуть, найвідповідальніша дружба в моєму житті.

Все почалося з того, що я прочитала колонку, в якій автор (не пам’ятаю, хто, але дякую йому) розповідав про програму, де дорослі люди брали шефство над дітьми з дитячих будинків та інтернатів. 

Далі все сталося швидко. Гугл, дводенні курси від волонтерської організації Детдом.інфо, і ось я вже учасник програми “Старший Друг” і їду знайомитися з дітьми.

Ідея програми в тому, щоб допомагати адресно – не всім, а одній дитині. Стати для неї важливим дорослим. І можливо, показати їй інше життя. Це складніше, ніж звучить.

На сайті організації був список дітей, які шукають старших друзів, з фото і короткою інформацією. В цьому списку я знайшла мою Оксану. Але під час тренінгу мені пояснили, що нема сенсу обирати друга зі списку, бо старших друзів насправді шукають набагато більше дітей, і краще поїхати і познайомитись з усіма, а там вже “як душа ляже”. Та поки моя душа розгублено швендяла по території інтернату, Оксана вибрала мене сама. Вона просто підійшла, взяла мене за руку і ходила так цілий день.

Отже, майже рік тому у мене з’явилась підопічна дитина, і я хочу про неї розповісти. Тому що вона надзвичайна, і тому що сьогодні нам потрібна допомога.

Оксані 11 років. Вона вчиться і живе у Великополовецькій школі-інтернаті, недалеко від Білої Церкви, і ми дружимо майже рік. Мені здається, у нас непогано виходить. Наприклад, зовсім нещодавно Оксана почала розповідати мені історії.

Історії Оксана розповідає завжди неочікувано. У відповідь на якесь просте запитання типу: “Ксю, а нагадай, як звати ту дівчинку, яка живе з тобою в кімнаті?” Оксана відповідає: “Її звати Настя, але ми з нею більше не дружимо, бо вона весь час вказує мені, що робити. То каже “Оксана, закрий двері”, то “Оксана, прибери речі”, то “Оксана, принеси сумку”, а я не збираюсь робити все, що мені говорять,” каже Ксю.

Її “старший друг”, тобто я, тихо радіє, бо по-перше – моя дівчинка вчиться давати відсіч, а по-друге – це перша справжня розмова після місяців мовчання. Раніше діалоги нам не дуже вдавались.

Oksana
Оксана сидить на гойдалці. В неї за спиною – будівля інтернату, де вона живе майже весь рік.

Наші з Оксаною стосунки розвивались не зовсім лінійно. Бо лінійно – це про нудний світ дорослих, а ми познайомились в іншому. Отже, спочатку ми тримались за руки і обіймались. Довго. Місяцями. І здебільшого мовчали. Слова, як виявилось, серйозно переоцінені в дорослому світі. Оксана вдається до слів у крайньому випадку. Не любить відповідати на дурні питання штибу “Який твій улюблений колір, Оксанка?”, “Ти любиш читати, Оксанка?” або “Як справи, Оксанка?”. Хоча може кивнути, якщо ви раптом вгадаєте, який колір улюблений, чи як в неї справи.

Таке вгадування займає багато часу.

А першу нашу розмову Ксю частково провадила зі мною в своїй голові. Це було за кілька місяців після нашого знайомства. Щойно мені нарешті стало комфортно мовчати, Оксана наважилась заговорити. Була пізня осінь і ми пішли на чай в магазино-наливайку через дорогу від інтернату. До чаю я купила нам по шоколадному вафельному батончику. Ми сіли на лавку-гойдалку за магазином, і стали пити, поки наш чай не вихолонув на осінньому вітрі. Голодна я смачно відгризла шматок свого батончика, коли побачила, що Оксана свій не їсть, а просто п’є чай. Свій батончик вона, як класичний осінній їжак, уже заховала в кишеню на потім. Провадити односторонню дискусію на цю тему було очевидно марно, тому я просто віддала їй свій – надкушений. Ми посиділи на лавці ще якийсь час і пішли назад до школи. Після драматичної вафельної історії минуло хвилин 15, коли стався такий діалог:

– Мама теж так, – раптом сказала Ксю.

– Як так? – перепитала я – шокована, бо це був один з перших разів, коли я взагалі чула її голос.

– Каже “сама їж”…

– Що їж?

– Цукерки. Віддає мені і каже “сама їж”. Як ти, – трохи роздратовано пояснила Оксана.

І мені раптом стало очевидно скільки всього вона встигла мені розказати за ці 15 хвилин між чаєм і зворотньою дорогою – і сумно, що я всього цього не почула.

Оксана любить тварин (це інформація з наших скупих діалогів і спільних відвідин зоопарку) і читати (це теж з діалогів, але поки не доведено).

А ще у Оксани абсолютно дивовижне відчуття стилю. З хаотичної купи одягу, який до інтернату привозять, як гуманітарну допомогу, Ксю завжди вибирає те, що може хоч якось гармонійно поєднатись. Інколи воно з дірками або на два-три розміри більше (не здивуюсь, якщо вона спеціально вдягає цей модний оверсайз), але, повірте, відтінки і фасони завжди будуть правильні. Колись ми обов’язково підемо разом на шопінг, бо хтось нарешті має зайнятись моїм гардеробом.

Я ще дуже багато чого не знаю про цю дівчинку, а вона про мене – тобто у нашої дружби великий нерозкритий потенціал. Але часом мені здається, що самотужки мені не вистачить сил його розкрити.

Дарина і Оксана.

Як ви вже зрозуміли, Оксана не сирота. Більшість дітей в її інтернаті – не сироти, а діти з неблагополучних родин. Я не знаю, чому Оксана опинилася в інтернаті. Її сім’я живе в сусідній області. Вони забирають Оксану тільки двічі на рік – взимку і на літні канікули. Оксана завжди дуже чекає, коли її заберуть. З усіх дат пам’ятає тільки дату, коли за нею приїде мама. Але коли повертається, каже, що в інтернаті їй краще.

Я б хотіла знати, чому Оксана майже не розмовляє, але ще більше я б хотіла допомогти їй краще комунікувати зі світом, знайти себе і свою дорогу. Дорогу, на якій будуть довгі розмови з друзями, цікаві книжки і гарні речі, можливість купити собі всі батончики світу, і на якій ніхто не буде вказувати їй, що робити.

Щоб це сталося, починати треба вже зараз, і мене тут замало. Цього літа у Оксани буде можливість поїхати в табір “Старший друг” на цілий місяць. В таборі буде 10 дітей, з усіма будуть працювати психологи і педагоги, а також будуть залучатись старші друзі. Я куплю нам першу книжку про Гарі Потера, приїжджатиму на вихідні, і ми будемо читати в голос.

Вартість перебування дитини в таборі коштує 5000 гривень. Частину я можу оплатити сама, але щоб зібрати повну суму, мені потрібна допомога – гривнею або репостом. Гривнею, бо Оксані треба в табір вже зараз. А репостом – тому що, можливо, завдяки цій історії у когось ще з’явиться старший друг і шанс на інше життя – таке, в якому все буде, як ти сам хочеш.

UPD: Тут був заклик зібрати кошти на літній табір для Оксани. Було зібрано 8800 гривень, і Оксана побувала у таборі. Більше можна прочитати тут.

 

Якщо ви хочете допомогти програмі “Старший Друг”, або у вас є питання, пишіть авторові у Facebook.

One thought on “Як я стала “старшим другом” дитини з інтернату

  1. Це так потрібно і так по-справжньому. Буквально вчора читала дослідження, в якому було зясовано, що у дітей з проблемних сімей, у яких були старші друзі, змогли побудувати нормальне життя в майбутньому.
    http://zygmantovich.com/?page_id=9322
    Трохи вам допомогла. Удачі

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *