Знімок екрана 2020-01-29 о 14.30.46

Бій під Крутами: вірші, які вас зворушать

Текст: Світлана Моренець

Сьогодні Україна відзначає 102 роки з дня Бою під Крутами. Битва під Крутами відбулася 29-30 (16-17) січня 1918 року. Близько 300 студентів вступили в нерівний бій із кількома тисячами бійців Червоної армії. 

Тоді частина сучасних українських територій входила до складу Російської імперії. Після Жовтневого перевороту в 1917 році влада дісталася Леніну. Українська Центральна Рада відмовилася легалізувати військові загони більшовиків в Україні, тому Радянська Росія оголосила їй війну. Скориставшись нестабільністю влади в Росії після перевороту, Українська Народна Республіка проголосила свою незалежність. 

Протистояння між червоноармійцями та студентами тривало 5 годин. Ця затримка ворога дала змогу українській делегації укласти Берестейський мирний договір, який врятував молоду українську державність. Але коштувала вона надто дорого більшість українських студентів загинули. 

Студентів-воїнів, які боролися за свою державу, оспівували поети у всі часи. Lustrum зібрав найзворушливіші вірші про Бій під Крутами. 

Олександр Олесь Під Крутами (1931)

Ще до хутора далеко.
Натомився… шкода ніг…
Сніп під голову поклав я
І у чистім полі ліг.
Срібним лебедем у хмарах
Місяць весело купавсь,
Пір’я струшував із себе,
Може, сонцю усміхавсь.
Не згадаю, що до мене
Вітер тихо шепотів:
Мозок стомлений не вловить
Тихокрилих навіть слів.
Я заснув і спав, як камінь.
Коли чую — хтось прибіг
І схопив мене за руку.
Я отямитись не міг.
Срібним лебедем у хмарах
Місяць груди обмивав…
Біля мене з довгим крісом
Хлопчик змучений стояв…
«Що з тобою, де упав ти?!
Зранив голову свою?»
Сумно й гордо відповів він:
«Так, я впав… але в бою…
Ти не чув хіба сьогодні,
Як гриміли тут громи?
Бились з ворогом ми славно
І вмирали славно ми…
Я лежав і бачив очі
Карі, сині, голубі.
Як квітки цвітуть, сміються,
Ні сльозиночки тобі.
Оточив нас дужчий ворог,
Покосив усі квітки.
Обіцяли нам підмогу —
Не наспіли козаки…
Обіцяли нам набої…
Ах, коли б вони були,
Ми напевне їх розбили б,
Бо ми бились, як орли…
Десь захована там зброя,
Десь закопана в землі.
Ми тепер ідем шукати —
І ми знайдемо її.
Ну, а ти, як прийдеш в місто,
Моїй матері скажи:
«Син твій впав в бою, як лицар,
Горда будь, а не тужи».
А тепер прощай! Я військо
За собою поведу.
Я — отаман… Я вестиму!
Зброю перший я знайду».
Мов крило, простяг він руку,
Блиснув шаблею в руці…
Крикнув голосно і дзвінко:
«По набої, молодці!»
Наче скошені косою
В полі чистому квітки,
Як один, почувши голос,
Повставали вояки…
І пішли шукати зброї…
Спів поволі затихав…
Срібним лебедем у хмарах
Місяць груди обмивав.

***

Павло Тичина Пам’яті тридцяти (1918)

На Аскольдовій могилі
Поховали їх –
Тридцять мучнів українців
Славних, молодих…
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! –
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадницька рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка…
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! –
Понад усе вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. –
На Аскольдовій могилі
Поховали їх. 

***

Олекса Кобець На Крути 

Надворі холодна, сувора зима,
І вчора сказали у школі:
«Під брами столиці їх сунеться тьма —
Душителів нашої волі…»

Удома дбайливо книжки поскладав:
«Вернусь — буде час для науки…»
І вперше в житті по-військовому взяв
Військову рушницю у руки.

У матері сліз не було на виду:
Дістала вовняну хустину
І ніжно закутала шию худу:
«Щоб не простудивсь, часом, сину…»

Як бруками рідного міста ступав
(Тричвертімільйонного міста!),
В загоні ні разу ніхто не спитав:
«Чому нас іде ТІЛЬКИ триста?»

А там, за Дніпром — рівнина-рівнина…
Та й снігу ж… ой, понамітало!
І суне зажерлива, мов сарана,
Ворожа московська навала…

Ні шанців, ні пригорбів для прикриття…
А їх же — по двадцять на брата!
Ой, дорого мусіли кожне життя,
Життя українське продати!..

Як леви боролись… Завзяття в серцях…
Чому ж їм набоїв забракло?!
«В багнети!» — і поле крутянське в снігах
Ворожою кров’ю набрякло.

Чорнів-червонів потолочений сніг,
День Славу писав Україні:
Боролись, аж поки останнім поліг
Юнак у вовняній хустині…

***

Михайло Лавренко Крути (1978)
учасник Крутянського бою

У думці – знову тліє – бій у Крутах…
О, неповторний часе золотий!..
Ми всі були зелені ще, як рута,
Але в душі палав вогонь святий.

І хоч навколо вир вогню шалено
Стогнав, як грім, і жах смертельний ніс;
Ми не схилили сонячне знамено
І бій важкий не видавив нам сліз. 

Ми перед світом свідчили потугу
І довели, ми – лицарські сини,
Хоч не змогли розбити люту хугу
Та ще раз вчули пахощі весни.
За ту невдачу, що зазнали Крути… 

Ні, не дарма пече серця наш гнів,
За ті могили, навіть без хрестів,
Що стогін їх щоночі й досі чути.
Хай виє знов зима поривом лютим… 

Та ми – дорогу знаєм до мети:
Лицарство Крут! О, нам вас не забути.
Ваш чуєм зов – невтомно далі йти.

***

Іван Гнатюк Крути 

Боже, скільки святого гніву,
Самозреченого, як аскет,
У карбованім ритмі співу
Тим прокляттям прорік поет!

Те прокляття — то крик страшного
Болю й розпачу — гнів стріли,—
Хто безгрішний — хай кине в нього
Камінь осуду чи хули.

Допекло до живого, видно,
І, готовий на сто розп’ять,
Він зненавидів, мов єхидну,
Азіатсько-московську рать.

То не рать, а лихе наслання,
Де не ступить — лише хрести, —
Бій під Крутами — це остання
Крапля в чаші святої мсти.

Проти горстки крутянців — юрми
Звироднілих і злиг злодюг, —
Що тій горстці у п’янім штурмі
Рукопашно спустити дух!

І рішились на смерть — три сотні
Неопалених в битві жертв, —
їхній подвиг — то клич Господній,
А не просто жертовний жест.

Кануть сльози з ікон Софії
І кривавляться рани Крут, —
Чом же й досі за них Росії
Не карає Господній суд?

Чом не спалить вогнем спокути,
Не воздасть за тяжкі гріхи,
За Полтаву
Батурин,
Крути —

Їхня крівця ще й досі ллється —
Не боїться Москва яси,
І чомусь її злого серця
Не деруть половецькі пси.

***

Олесь Бабій Під Крутами (1931)

Ще тільки вчора упали тюрми,
Ще тільки вчора родилась воля.
Нині на сполох сурмлять вже сурми:
— Орда йде дика з чужого поля! —

Ще тільки вчора — прапорів море,
Подібно грали дзвони в Софії,
— А нині, нині — горе нам, горе!..
— Знов Боголюбський йде з Московії.

Знову з півночі градові тучі
Впадуть на наші ниви народні;
Сумує Київ, руїни ждучи:
— Спасуть хіба нас чуда Господні! —

Крамоли, чвари в краю цілому,
По лютих війнах люд у знемозі;
Гей, скиглить чайка в степу німому,
Що гніздо звила ось при дорозі.

Зібралось триста юних, сміливих:
— Браття! Не купим волі сльозами!
Не треба смутків, ні сліз журливих;
Ходім, як Ігор, у бій з мечами! —

Аж у Чернігів котяться громи;
Гей, гримлять стріли мрачної днини,
Пада понісся, квіт України,
Та хто вбив тіло, духа не зломить!

Бились сполудня, бились до ночі,
Аж тоді втихли у пітьмі бої,
Як закрив воїн останній очі,
Як упав убитий побіля зброї.

Всі ви спочили в темній могилі,
Та нас в неволю не завернути,
Бо і в нас були Термопіли,
Бо впало триста, ген там, де Крути!

***

Микола Верес Крути (1962)

Зима. Студіть. Снігів тороси.
На них — червона пінь,
Спинив похід орди матросів
Палких сердець курінь.

Чорніє шлях. І сунуть лави,
І хтось уже вмира.
І наче грім, лунає «Слава!»
І кат кричить «Ура!»…

Огонь… Дими… Як злива, стріли
І ряд цілий упав,
Вони ж несли свій прапор сміло, —
Сини безстрашних лав.

А ворог сік… Вістки скорботні
Пливли, казали всім:
На смертний бій ішло три сотні,
З трьохсот — вціліло сім…

Та сніг розтав. Понад байраком
Блакить і сонце знов,
Лише в житах ростуть не маки —
Цвіте юнацька кров.

А вітер їх довкруг рік-річно
Збира у пишний жмут.
Плете з квіток легенду вічну
Про чин героїв Крут.

Читайте також 12 віршів Василя Симоненка про любов, смерть, велич і Україну. 

А ще 10 віршів Василя Стуса про кохання, Київ та смерть. 

Facebook Comments