IMG_20160413_160252

Піаніст Антоній Баришевський: “Мій перший вчитель сказав, що у мене немає здібностей до музики”

Текст: Христина Мельник. Фото: Ігор Снісаренко

Коли Антоній Баришевський, знаний у всьому світі український піаніст, у сім років почав займатися музикою, перший викладач відмовився його вчити. Сказав, що у хлопця зовсім не має здібностей до музики. Сьогодні Баришевському 27 років, він має в Німеччині свого агента і є одним з небагатьох українських класичних музикантів, хто може зібрати залу в Національній філармонії. А тоді, 20 років тому, батьки просто змінили вчителя.

Ми розпитали Антонія про його шлях до успіху, щоденну працю, сім’ю та погляди на життя. Встигли саме вчасно, бо вже у квітні Баришевський гратиме чотири концерти в Голландії – виконуватиме 24 прелюдії Фредерика Шопена, прелюдії і фуги  Дмитра Шостаковича і П’яту сонату Галини Уствольської.

Про початок

Антоній згадує, що заняття музикою були скоріше амбіцією батьків. Вдома в сім’ї Баришевських був інструмент. У маленького Антонія ініціатива батьків не викликала надзвичайного ентузіазму, каже, що він радше «був не проти».

Після першої невдачі Антоній не засмутився, навпаки – відчув полегшення, бо спільної мови з викладачем теж не виходило знайти. Але з наступними викладачами йому щастило. Під керівництвом вчителя музичної школи Рити Донської Антоній грав по п’ять годин щодня. Саме вона порадила йому зайнятися музикою професійно.

Батьки радо підтримали це рішення. Тож після 7 класу Антоній вступив до спеціалізованої музичної школи-інтернату, а потім – завершив навчання у НМАУ ім. Чайковського – київській консерваторії в класі Валерія Козлова.

Про талант

Антоній вважає, що талант можна розвинути, адже бачив багато прикладів музикантів, які досягли високого рівня виконання через посидючість та працездатність.

«Виконання людьми, які не хапають зірок з неба, але багато працювали і наполегливо тренувалися, подекуди має більшу цінність, ніж халтурне виконання якоюсь талановитою людиною, яка не займається музикою з повною віддачею», – каже піаніст.

Про успішність

Успішним себе Баришевський поки що не вважає. Успіх для нього – це коли ти на 100% робиш те, що тобі подобається і коли твої ідеї реалізуються сповна. Перед собою ставить мету професійного зростання.
«Майстерність – це ефемерна мета, але хочеться до неї йти», – каже він. Зізнається, що йому хочеться не успіху як слави, а щоб були концерти і можливість доносити слухачам мистецтво.
Антоній вірить, що все залежить лише від його особистої працездатності та наполегливості.
Про класичну музичну освіту

Хоча «повнокровну музичну освіту», на думку піаніста, важко переоцінити, він визнає кризу музичних шкіл – це низькі зарплати викладачів, надмір бюрократичних процесів, а також часом не дуже лояльне ставлення до учнів.

Найбільшою проблемою музичних шкіл Антоній вважає радянський підхід. Адже не завжди дитина йде до музичної школи, аби стати професіоналом – музика може просто розвивати, приносити духовне збагачення. В радянський же час держава більшою мірою вирощувала кадри для її представлення на конкурсах.

Про вчителів

Про працю викладачів Антоній говорить з великою повагою: «Для мене це одна з таємниць, як педагог може в учневі, якому 6 чи 7 років, вже зрозуміти, чи має той перспективу, чи потрібно йому займатися професійно. Звісно, це і питання досвіду, і питання шостого чуття, інтуїції». Сам у викладацьку роботу поки що не йде – мав кілька майстеркласів, але нічиїм вчителем ще не був.

Антоній каже, що зараз популярна практика їхати закордон на навчання, але обирають не за закладом чи країною, а за викладачем – їдуть повчитися у конкретної людини. Зараз взагалі відсутнє поняття «шкіл» регіональних чи якоїсь країни, каже він.

Про перемоги на музичних конкурсах

Антоній неодноразово перемагав у музичних змаганнях. На його рахунку перші місця у таких конкурсах, як Міжнародний конкурс піаністів ім. Артура Рубінштейна в Тель-Авіві, VII Міжнародний конкурс піаністів «Інтерлакен Класікс» в Берні (Швейцарія); міжнародний конкурс піаністів в Парижі.

Антоній стверджує, що конкурси – це дуже важливий досвід для виконавця, але якщо робити зі змагань конвеєр і постійно брати в них участь, можна вбити в собі особистість. Втім, за словами музиканта, переможці конкурсів завжди забезпечені концертами.

«З власного досвіду, коли я брав участь у таких конкурсах, я підіймався на якийсь рівень вище. Тому що доводив твори до ладу, відполіровував до блиску».

Серед українських конкурсів Антоній виділяє конкурс пам’яті В. Горовиця. В 2005 піаніст став лауреатом 2 премії. Цей конкурс є одним з найбільших в Україні, входить до міжнародної спілки та викликає великий інтерес з боку різних країн. Але найголовніше – це відчуття, які він приносить не лише учасникам. Антоній пригадує: «Це завжди таке свято. Я ще коли маленький був ходив завжди на нього в дитинстві. Філармонія, багато музикантів, все на дуже високому рівні. Мені це здається надзвичайно важливим». Після лауреатства в конкурсі Горовиця Антоній з іншими переможцями мав турне в США, давав концерти в Німеччині.

Про підготовку до концертів

Зараз Антоній не може чітко сказати, скільки йому потрібно грати на день. «Весь день минає навколо музики», – каже піаніст.

Приблизний графік є лише перед концертами: усю програму Баришевський намагається програти за день-два до події. В сам день виступу грає мінімально, аби не втомитись.

«Іноді дуже допомагає проходити всі твори без інструменту. Ти просто береш ноти і програєш це все в голові, внутрішнім слухом. Виглядає це так, ніби читаєш книгу».

Про роботу закордоном

На відміну від розповсюдженої позиції, що усім треба їхати закордон, Антоній так не думає. Він жив рік у Парижі. Піаніст стверджує, що вбудуватися в музичну спільноту іншого міста нелегко. Лауреати конкурсів роками грають в ресторанах. «Є якась ціна, яку ти платиш за культурне життя», – каже Баришевський.

Про академічні майданчики

«Мені як працівнику філармонії досить прикро, що вона не є модним закладом. Реальність така, що публіка радше прийде до закинутого заводу чи нової місцини на концерт і він одразу буде цікавим, андерграундним. Бо Філармонія асоціюється з чимось офіціозним, зацукрованим, мейнстрімним».

Вирішення ж пропонує за прикладом Парижу, де функціонує Театр Єлисейських Полів, де раз на рік виконується музика Арнольда Шенберга (австрійський композитор ХІХ-ХХ століття). Поруч є так зване Місто Музики (Cité de la musique) – концертний зал,  в якому виконуються твори Дармштадської школи, спектралістів, сучасних композиторів – все що завгодно.  «Платформа для експериментів, альтернативна філармонія – це був би варіант для Києва», – каже Антоній.

Про непопулярність класичної музики

Говорячи про популяризацію класичної музики, Антоній зізнається, що академічна музика не завжди повинна бути масовою: «Я би дійсно не хотів, щоб зараз звучав Павло Верніков чи Уствольська (ми спілкуємося у кав’ярні – авт.), бо це музика, що потребує уважності, слухання».

Однак це не означає, що популяризацією музики не треба займатися. Антоній перефразовує знамениту відмовку: «Яка культура, у нас війна!» на «Яка війна, у нас культури нема!». І пояснює, що потрібно створювати культурний простір, в який повернуться наші вояки з фронту. «Вони повертаються в нікуди, а потрібно, щоб була країна, за яку воюєш».

На думку Баришевського, наповнення своїх кордонів – не менш важливе, аніж їх захист.

Про сім’ю

З дружиною Вірою Баришевський познайомився ще на етапі вступу до консерваторії. Віра – теж музикант, скрипалька. Нещодавно у подружжя народилася дочка Єва. Антоній сміється: «У нас усі знайомі музиканти заздалегідь знають, на якому інструменті та в якого педагога буде займатися дитина. А ми якось так думаємо, що не хотілося б обтяжувати дитину важким тягарем. З іншого боку якщо вона захоче – звісно, ніхто не буде проти». Тож наразі з дружиною тренуються і доглядають за дитиною по черзі.

Про несприйняття творчості

З несприйняттям своєї творчості зустрічатись Антонію майже не доводилось. Каже, що за все життя був лише один такий випадок, і той кумедний. Гуляючи з музикантами ввечері натрапили на вуличне фортепіано і почали грати. Тоді на них вилили воду з будинку поряд. Але пригадує, що грали голосно, а було вже пізно, тому причина могла бути в цьому.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *