12822949_1007023269363476_808794194_o

Звільнити “Бранців”

Текст: Олена Опанасенко

Коли на Майдані згасають "промені гідності", завершуються офіційні заходи й стихають урочисті промови, запитань лише більшає, а відповіді так і не з'являються. Прем'єру "Бранців" Володимира Тихого готували саме до другої річниці загибелі Героїв Небесної сотні. Хоча навіть якби через "істеричну реакцію Адміністрації президента", про яку розповів режисер, йому довелось би перенести покази на березень чи навіть травень – актуальності вони би від цього не втратили.

Не вдаватимусь до оцінки стрічки як документально-анімаційного експерименту. Бо мені наразі йдеться саме про роздуми й запитання – а їх після перегляду та чергової хвилі майданівських спогадів лише більшає.

З перших кадрів "Бранців" потрапляємо до колишньої резиденції Януковича, яку бадьоро описує волонтер-екскурсовод. Він каже, відвідувачі реагують на цю "розкіш" або з подивом, або з осудом. Зізнаюсь, потрапивши туди на ранок після втечі "хазяїна", я почувалась, наче у лігві останнього покидька, з рук якого стікала ще тепла кров убитих напередодні майданівців. Декілька репортерок водночас робили прямі включення, на лавці біля "Хонки" сидів чорний від кіптяви сотник самооборони і пояснював журналістам, що три доби не спав і плакав, що на Інститутській загинуло багато його друзів.

А от про вбитих охоронців режиму "сім'ї" мало хто думав і тоді, і впродовж наступних двох років. Окрім, звісно, їхніх рідних. І Володимира Тихого, режисера «Бранців». А ще студента-харків’янина Олександра Клочка, одного з головних героїв фільму. Саме він за кадром коментує відеохроніку подій 20 лютого 2014 року. З якихось загадкових для мене причин найбільше герой переймається не загибеллю майданівця, свідком якої він став. А долею солдата Внутрішніх військ, котрого полонив у Жовтневому палаці, невдовзі відпустив і більше ніколи не бачив (хіба що в анімованій фінальній частині фільму, де глядачам пропонують бодай уявити їхню радісну зустріч).

Можливо, Сашко бачить бранців у всіх, кого вивчає як біолог-початківець – і у спраглих до крові кажанах, яких обережно досліджує в польових експедиціях, і в силовиках, котрі опинились з іншого боку барикад та, демотивовані, знесилені від холоду, голоду й страху, "просто мали виконувати накази керівництва". Можливо, тому, розмірковуючи про спецпризначенців, у яких летіли коктейлі Молотова з боку майданівців, намагається донести думку, що "людський біль – універсальний", погоджується з військовим, котрий запевняє: "ми такі самі люди… просто ми при формі, а вони – без форми".

бранці

Ті ж кадри, зняті вранці 14 лютого 2014-го, що з'являються у фільмі, два роки тому мені довелось монтувати для сюжету екстреного випуску новин. Прокручувати вперед і назад, технічно компонувати крупні плани й загальні, панорами й хаотичні зйомки в русі, коли оператору доводилось тікати, щоб самому не стати частиною кривавого хаосу. Я розуміла, що дехто з поранених і вбитих ще пару днів тому давав мені інтерв'ю на Грушевського, ділився на Майдані чаєм і ліками від застуди. Мене вивертало від болю й ненависті до покидьків, котрі насмілились фізично знищити тих, хто лише прагнув свободи і справедливості. Про це не можна було думати тоді, під час автоматичної роботи з текстом і відео. А от не думати, переглядаючи його зараз (під недоречні тут пісні Вакарчука), неможливо ніяк. Бо важко уявити снайперів і спецпризначенців, котрі стріляли у беззбройних людей – безпорадними заручниками обставин.

Важко сприймати зізнання львів'янина Івана Бубенчика, коли просто в кадрі він розповідає, що того ранку помолився й застрелив двох командирів "Беркута", а тоді поранив ще кількох, маючи подарований кимось автомат Калашникова і 75 набоїв. "Мої жертви — це злочинці, вороги, – каже Іван. – Я повинен говорити, щоб інші люди знали, як чинити з ворогами". Скоріше за все, родичі силовиків, загиблих у центрі Києва, уявляли їхніх убивць саме такими – кремезними холоднокровними націоналістами з автоматами в руках. Та що там родичі, такими персонажами звикли лякати народ і кремлівські політики, й прокремлівські ЗМІ. Саме таким уявляють глядачі російського "задзеркалля" й іншого героя фільму – Володимира Голоднюка, котрий навіть після загибелі сина докладає всіх зусиль до боротьби, а не пасивного примирення, до озброєння й підтримки українських військових на сході країни.

Хоча якщо знову вимкнути емоції й поглянути на всіх персонажів "Бранців" саме як на бранців обставин, в яких вони опинились узимку 2014-го, напевно, можна зрозуміти те, що хотіли донести режисер та головний герой. У дні, коли мирні протести перейшли у вуличні протистояння, розгорілась справжня війна. І розпач охоплював атакуючих з обох боків барикад. Зокрема, й тих, кого звинувачували у зраді народу й продажності злочинному режиму. Якщо вимкнути емоції, залишається просто шукати відповіді на головні запитання. Хто полонив вас, бранці? Й коли ці люди понесуть відповідальність за скоєне?

Повертаюсь до цих роздумів дуже часто, особливо коли йду вулицями, котрі нагадують мені шрами Революції Гідності. "Панове, приєднуйтесь до екскурсії в Межигір'я, неможливе стає можливим!" – зовсім вже неоригінально зазивають перехожих на Майдані водії туристичних мікроавтобусів. Поруч на алеї Небесної сотні – довгий ряд портретів загиблих тут два роки тому, і в їхніх очах я теж читаю ті ж самі запитання. Та колись стануть відомими не лише умови життя президента-втікача, а й імена підконтрольних йому злочинців. І, можливо, їхні бранці стануть по-справжньому вільними.

Редакція може не поділяти поглядів авторів опублікованих матеріалів.