Marchenko

Голос із бункера: Розмова з учасницею ГогольFest, диригентом Марією Марченко

Текст: Оксана Лячинська

На цьогорічному фестивалі сучасного мистецтва ГогольFest академічна музика опинилась у бункері у прямому сенсі цього слова. Під класику організатори віддали підвальне приміщення із кількатонними чавунними дверима, що колись мало слугувати укриттям на випадок війни для працівників Дарницького шовкового комбінату. Тепер у цій київській промзоні розташувався арт-завод Платформа, який і прийняв цього року фестиваль під керівництвом режисера Владислава Троїцького.

У бункері студенти і випускники Національної музичної академії імені Чайковського демонстрували свій музичний старт-ап — хоровий ансамбль Quasi Semplice із двома диригентами і нестандартною програмою «Темброві антифони». У ній можна було почути хорові композиції різних стилів та епох у поєднанні з інструментальними творами та відеосценографією. Про свої експерименти із академічною музикою та виступ в укритті розповіла 27-річна Марія Марченко, диригент і художній керівник колективу.

14409392_551032428426231_200948623032811297_o

 – Академічну музику зазвичай виконують у концертних залах. Як ви взагалі почували себе у бункері?

Для нас це було незвично. Але я адепт того, щоб в академічній музиці іти вперед і створювати щось нове. Коли мені сказали, про те, що концерт буде в бункері, я уявила, як із локації, яка символізує страх, — все-таки бомбосховище — це укриття, щось похмуре, хаос — буде народжуватися світло, дещо прекрасне. І це створить такий контраст станів, створить нове відчуття… Тобто добре ми себе почували.

– Схоже на те, що задум організаторів помістити академічну музику в бункер якоюсь мірою відповідає тому, яке місце вона займає в сучасній культурі…

В принципі, так воно і є. Тому що, на жаль, у нас в країні у класичної музики не вистачає свого слухача. Створити такого слухача — це те, що нам іще потрібно зробити. Зараз люди прагнуть прогресу в усіх сенсах: інтелектуальному, душевному, духовному. Зараз час такий. Але звичайно, для того, щоб класичну музику популяризувати, зробити її цікавою для сучасного світогляду, сучасного інтелекту, її потрібно представити в якихось нетрадиційних варіантах, нею потрібно зацікавити.

– Яким чином ви намагались подати от цю академічну музику так, щоб це було нестандартно, нетрадиційно і цікаво?

Дуже багато інструментів в мене асоціюються з голосом людини. А голос людини — це найдосконаліший інструмент. Коли чую саксофон, у мене таке враження, що співає людина, або коли скрипка грає. Тому виникла така ідея створити перформанс, де слухач насправді зможе порівняти тембри — голосів хору та голосів інструментів. Коли ми говорили з виконавцями, я їх запитувала, в якому творі, в якій композиції ви зможете виразити тембр свого інструменту найбільш повно, гарно і яскраво, так, щоб людина зрозуміла його. Ось так ми і створили таку програму.

DSC03260

– А як виникла назва? Тобто «Темброві антифони» — це діалоги, діалоги голосів людей і голосів інструментів?

Взагалі антифон — діалог двох хорів традиційний для співу в храмі. Те саме і у нас вийшло, але з інструментальними тембрами. В принципі, ми дану програму планували зробити як перформанс без аплодисментів, але якось жодного разу у нас із цим не склалося. Слухачі завжди починають аплодувати.

– Тобто у вас вийшло поєднання духовної і світської музики, хорової та інструментальної, класики і джазу? І все це супроводжувалось відеорядом від української художниці Зінаїди Ліхачевої.

Так, у нас так завжди. Я беру твір, якщо він мені подобається і я бачу, як його можна вписати в концепцію програми. Він може бути на світський текст, може бути на духовний, також жанр або стиль не є для мене головними критеріями.

– Звідки така назва хору «Quasi Semplice», в перекладі з італійської «майже просто»? Адже все зовсім не просто, чи не так? Щоб стати хормейстром, наприклад, потрібно вчитися чотири роки в музичному училищі, а потім іще п’ять років у консерваторії, як у вашому випадку.

Тому і виникла така назва. Мені хотілось, щоб цю музику сприймали просто. Щоб у людей не виникала думка про хор як про щось складне, консервативне, що не відповідає духу і запиту часу. Але при цьому ми зробили примітку, що це майже просто, є особливий підтекст.

– Хто входить у склад колективу?

Ми працюємо з професійними співаками, випускниками або студентами консерваторії. Насправді для мене важливі кілька речей, коли когось запрошую: щоб людина хотіла брати участь в такому проекті; щоб співала чисто, тобто інтонація — це другий важливий момент. Звичайно, третє — це голос. І четверте — здатність до інтерпертації музики. Тобто, щоб людина, дивлячись на ноти, бачила не просто картоплини, а відразу задавала собі запитання: як співати?

– Хормейстер — це взагалі жіноча професія? Як ви себе почуваєте в такій ролі?

В принципі, історія професії диригент складається більше із чоловічих представників, але для мене ця роль достатньо органічна. У нашому проекті два диригенти: я і Дмитро Паржицький. Жінка і чоловік — це різні стилі диригування, різна подача, бачення, інтерпретація матеріалу. В одному концерті це цікаво.

DSC03281

– Дуже часто так буває, що студенти хочуть створити щось інше, ніж їхні викладачі. Можливі конфлікти між поколіннями. А у вашому перформансі на клавішах грає ваша мама, Валерія Марченко, викладач музичного училища імені Глієра. Як вам це вдається?

Коли запрошую в проект, насправді не думаю, близька людина чи ні. Звичайно, коли працюєш з друзями і з близькими, є свої складнощі. Всі знають, що працювати краще з тими, з ким маєш приятельські стосунки, не з друзями, не з родичами. Але насправді для мене важливий музичний результат. Тому я всі ці речі просто ігнорую. Навіть якщо є якісь конфлікти, для мене це не може бути причиною відмовитися від задуму, якщо в моїй творчій ідеї має бути саме так.

– Звідки черпаєте ідеї?

Просто ідеї приходять і все. Можеш їхати в автобусі, в метро і раптом осінило, думаєш: ось так, я хочу зробити ось так. Вони у мене народжуються дуже спонтанно.

– А яких композиторів слухаєте?

Взагалі дуже люблю старовинну музику, ренесанс, бароко. Власне, у мене диссертація по українськму бароко. А якщо виокремлювати якихось композиторів, які мені дуже близькі, так це Бах, Моцарт, Рахманінов, Сильвестров, Лятошинський. Хоча скоріше це не конкретні композитори, а їхня творчість в певному напрямку. Хорова музика мені дуже подобається у Лятошинського, у Рахманінова — фортепіанна і хорова. У Дебюссі — також фортепіанна музика. Симфонічна музика мені подобається у Прокоф’єва, Шостаковича. Якщо я хочу відпочити, то скоріше не буду слухати музику взагалі ніяку.

– Щоб побути в тиші?

Так. Я взагалі зрозуміла, що не здатна слухати музику без думки, а що за темп, а хто диригує, хто грає, що за оркестр. Тому мені складно відпочивати таким чином.

– Виходить, що слухати музику — це робота? Більшість слухачів вважають, що це щось для відпочинку.

Музика буває різна. Є музика, орієнтована на катарсис, на те, що людина повинна послухати, заглибитись і потім щось усвідомити. Після неї настає якесь просвітлення або якесь інше розуміння світу. Дійсно, музика може це дати. З усіх вражень, яке дає мистецтво, музика — один із найсильніших засобів впливу на людину та її стан.

Фото: Євген Савченко

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *