DSC_6380

Кіборг Віктор Шиян: Як пояснити війну людям, які там не були

Текст і фото: Дарина Шевченко

Віктор Шиян, позивний Папай, був одним з тринадцяти українських військових, захисників Донецького аеропорту, які змогли вийти живими після вибухів, що зруйнували будівлю нового терміналу в кінці січня 2015 року. Він довго не хотів говорити з журналістами, не знав "як все це пояснити людям, які там не були."

Тоді, в січні 2015, аеропорт був під постійними обстрілами і мало не кожне медіа обов‘язково публікувало пояснювальну інфографіку про те, які частини аеропорту хто утримує, які бригади в аеропорту воюють, з яких боків аеропорт оточено. Вся Україна слідкувала за подіями. Захисники аеропорту стали легендою. Українські військові в умовах повної облоги і переважаючої сили супротивника захищали стратегічно-важливий об'єкт 242 дні. Їх називали "кіборгами". І уявляли кіборгами.

Пізніше, з уривчастих повідомлень у ЗМІ стало зрозуміло, що в аеропорту були люди, що дехто з них повернувся, а багато хто - ні.

Віктор Шиян повернувся. Він виглядає впевненим і багато жартує. Лише не впевнений, що люди готові почути, як все було насправді.

“Як от мені розказати, як я ледве не зійшов з розуму, я не знаю, нормальні люди можуть поїхати дахом, якщо почнуть уявляти”, – пояснює Папай. Віктору 41 рік, сам з Хмельницького, до війни працював і будівельником, і ліфтером, і на заводі. А з серпня 2014 року пішов добровольцем на війну. В аеропорту Вітя був двічі — 12 днів у грудні і ще 5 днів у січні, вже на останній ротації. Кіборги говорять — на крайній.

В рухах Віктора відчувається спокій і сила і тільки великі темні очі часом видають хвилювання чи гіркоту спогаду. Вітя досі дивується, як вижив в аеропорту і вийшов практично без жодного поранення. Каже, хлопці жартують, що він народився в сорочці, а сам він певний, що в бронежилеті.

Там, в напів-розваленому аеропорту, було не до жартів. За 5 днів, Вітя каже, з‘їв аж два галетних печива. Воду збирали дощову з домішками гіпсу з аеропртових стін і сечі сепаратистів. На останній ротації українські збройні сили вже займали тільки одну кімнату першого поверху, верхні поверхи були захоплені бойовиками. “Ми якось бачили як один сцяв зверху, хотіли його зняти, але не вийшло. Втік”, – сміється Вітя.

Вітя сміється з багатьох речей. Страшних речей, які були його реальністю.

Поранені, каже Папай, в аеропорту були весь час. Дуже багато, періодично (якщо виходило) приїжджала “коробка” (броньована машина - ред.) їх забирати. “Бувало так, що приходить “коробка” і забирає тільки поранених, то хлопці собі ноги прострілювали, щоб їх вивезли, як поранених”, – каже Вітя.

Часто хлопці починали кричати і плакати. Вітя згадує як підійшов до одного і питає: “Ти жонатий?”. Той каже, що ні. “А я його умовляю, що от вийдем, женим тебе, жінка народить сина тобі. Подзвониш до мене – буду за хрещеного, тільки терпи. А що ж, коли людина в паніці – це страшно”,- каже Папай.

Питаю чи сам панікував. Ні, каже. “Я тільки спитав у Краба (Івана Зубкова, ротного, Героя України - ред.) чи буде підмога, він сказав, що ні, що вже, здається, артилерію нашу почали відтягувати. Я нікому нічого не говорив ,” – каже Вітя.

“Хоча, – сміється. – Богу молився, навіть сварився з ним. Хай вже мене пробачить.”

Обстріли в аеропорту майже не вщухали. Важко поранені заряджали набої легко пораненим. А коли було зовсім тяжко — всі співали гімн. Ворог був зовсім близько і було добре чути.

“От вони по нас палять, а ми наш гімн співаємо, от їх це бісило”, – пригадує Вітя. Це така, каже, у них була додаткова зброя.

Коли виходили була ніч і туман. Виходили через злітну смугу, строго на північ. Чудом, каже Папай, не потрапили на розтяжку.

“Ми кого могли витягти (з-під уламків аеропорту - ред.) з поранених брали, але ми ж там всі були неходячі. У мене ноги були вивернуті так, що було таке враження, наче порубані сокирою. Як я йшов – не знаю. Ніг нижче коліна я не відчував”, – згадує Вітя. “Як зайшов на Водяне — перше, що зробив – всі ріжки і всі гранати повіддавав, сказав все, мені більше не треба. Кажуть, що виніс два автомати, але я не пам‘ятаю”.

Пізніше виявилось – найстрашніше було тільки попереду, коли через місцяь в завалах почали знаходити побратимів і раз за разом треба було проваджати їх в останню путь. “Оце було найгірше – пояснити мамі, пояснити жінці, що його нема а мені, так вийшло, що я вижив. І потім жити з цим”, пояснює Вітя і опускає очі.

З тих пір, як повернувся, Вітя разом з волонтерами навідує сім‘ї загиблих, допомагає чим може. Бо якщо не своїм — то кому вони ще потрібні, каже.

Про війну йому говорити важко. Найкрще, каже, – з побратимами. “Навіть наші жінки всього не знають. А у нас розмова складається в іншому руслі. Навіть сидимо мовчимо і те один одного розуміємо”, – розповідає.

Каже люди тут, у світі без війни, багато чого не знають. “Один зрозуміє, а інший скаже – тю придурок, а чого ти туди пішов, за що. А що я йому скажу? Хоча б за те пішов, щоб ти мені таке питання зараз поставив”, – каже Вітя і усміхається. Він ні на кого зла не тримає, але війна є війна. Якщо не воювати там зараз, то пізніше тут, вдома, вже не буде чого захищати, - пояснює.

Вітя не любить фотографуватися. Каже, починає нервувати "коли так часто клацає камера", але врешті погоджується на невелику фотосесію. Курить і усміхається.

А, можливо, вони все ж насправді існують, кіборги? Тільки у них не тіла залізні, а воля. І теплі віддані серця.