MacGovern1

Британський експат – про Радянський Союз, донецьку еліту та класичну музику

Текст: Антон Семиженко

Чимало іноземців, опинившись у Києві, вирішують пожити тут певний час. За ці місяці чи роки вони встигають трохи змінити місто: хтось відкриває популярні ресторани, хтось вчить киян своєї мови, а хтось запускає масштабні коворкінги. Завдяки одному з таких іноземців, шотландцю Френку МакҐоверну, в Києві з’явився великий культурно-освітній центр, який одним із перших почав демонструвати іноземні фільми мовою оригіналу й влаштовувати концерти джазової та класичної музики. Це “Майстер Клас”, який роками знаходився біля площі Слави, а віднедавна – на вулиці Богдана Хмельницького. 

Колеги Френка кажуть, що цей мовчазний чоловік насправді може розповісти багато історій. І про свої нелегальні мандри Радянським союзом, і про те, як навчав англійської багатих донецьких дітей, про свій будинок в Ірландії, в одній з кімнат якого всю стіну займають платівки з записами класичної музики. Варто лише його розговорити. На щастя, нам вдалося. Розмову вели англійською, та Френк час від часу вставляв російські слова. Їх у тексті подано латинкою.

sub1

Із дитинства моїм улюбленим автором був Федір Достоєвський, тож в університеті я вирішив вивчати російську. Якраз 1984-го Велика Британія та Радянський союз уклали угоду про гуманітарну співпрацю й почали обмінюватись групами по 20 студентів. Я виграв право участі в британській групі. Так на 10 місяців поїхав до Воронежа вивчати російську.

Умови візи були дуже суворими: перебувати дозволялось лише в межах Воронежа. Ані до Москви, ні до Києва виїжджати не можна. Мені це не сподобалось, я просив дозволу подорожувати. Коли відмовили, вирішив, що можу робити це й без дозволу. Мій друг із Шотландії дав контакти чоловіка на ім’я Юрій Андруканов, який жив у Києві на вулиці Червоноармійській. Я написав Юрію: чи міг би він прийняти мене на кілька днів? Той відписав: “Звісно, які проблеми?” Я й приїхав. Виявилось, він жив у комунальній квартирі, в одній маленькій кімнатці з мамою. Уперше в житті я побачив таке помешкання. До того навіть не думав, що так можливо.

Після Києва я відвідав Москву, Ленінград, Вільнюс. Ніякого стеження за собою не помічав. А потім (давно цікавила Сталінградська битва) поїхав у Волгоград. Дорогою назад із сусідкою по купе завів розмову про Сталіна. Він їй явно не подобався. А сама наша розмова, схоже, не сподобалась провіднику. Сталін-бо не був типовою темою діалогів у радянських поїздах. Тому поїзд зупинився, прибули міліціонери, і далі до Воронежа я вже їхав із ними.

Мене допитували кілька годин. І от халепа: зі мною був гаманець, повний квитків. Це ж uliki! Якось я мав цих квитків позбутися. Попросив сходити в туалет. Мені дозволили.

Це був жахливий, радянського типу маленький туалет. Я вкинув квитки в унітаз, потягнув за шворку змиву — а воно не працює! В бачку нема води. Що робити? Раптом двері вибивають, і працівники КДБ та міліції забирають мене з кабінки. Називали мене шпигуном, хуліганом, штовхалися. Дуже цікаво було.

У КДБ мені сказали, що знають про всі подорожі. Показали дати, номера місць у вагонах. Дивно, я ж жодній людині не казав про свої поїздки… На свій захист сказав, що нам обіцяли екскурсії, і що радянським студентам у Британії їх, напевно ж, проводили. Щоб не роздмухувати конфлікт, мене відпустили, наказавши сплатити 50 рублів штрафу. Це місячна стипендія — солідні гроші. А наступного дня всю нашу групу повезли на екскурсію в Москву. Всіх, окрім мене.

sub2

Мене завжди цікавило, як люди живуть насправді, як дають собі раду. Адже в магазинах не було нічого — зате щоразу, як я заходив до якоїсь квартири чи приватного будинку, холодильник був повен їжі. Звідки ця їжа? Щоб зрозуміти, знадобився майже рік. Svyazi. Кожен мав знати когось важливого. Двадцятирічні британські студенти, звісно, не знали нікого. Тому основою нашого щоденного раціону були магазинні хліб, сир та горіхи. Ще чай і інколи kolbaska. Часом я ходив у stolovaya біля гуртожитку — яку самі російські студенти називали Бухенвальдом. Решта місць для нас були закритими. Щойно підходиш до якогось ресторану, тобі кажуть: “Net mest!” Але ж там жодного відвідувача! Просто на дверях вішали табличку, що місць немає — і зайти ти вже не можеш.

Відкривши якусь радянську газету, одразу розумієш: в західному світі все жахливо, абсолютно все. А тут усе чудово. Але ж кожен міг на секунду замислитись і задати питання: чому ми не можемо подорожувати, а вони можуть?

sub3

Потому я поїхав у Швейцарію. Одружився з дівчиною із Женеви й вирішив викладати в її місті англійську. І наступний рік виявився найгіршим у моєму житті. Там так нудно! Все настільки охайно, чисто і впорядковано — гірше, ніж у Німеччині. Тож ми з дружиною вирішили податись кудись у цікавіше місце. Подали заявки на аспірантуру в Оксфорді — й нас обох прийняли.

Після захисту дисертації треба було вже заробляти на життя — і я створив мовну школу. Для іноземців, які бажають вивчити англійську. Завдяки контактам більшість моїх клієнтів були з Росії та України. Я почав 1992-го: якраз піднімалась комерція, люди мали велику потребу в англійській. Дуже багато клієнтів було з Донецька. Дехто з них потім опинився при владі – наприклад, син колишнього губернатора Донеччини Євгена Щербаня – Артем. Приїхав він, тоді його друзі. Це було такою собі “донецькою мафією” в моїй школі.

Раніше я й не підозрював, що в Донецьку є настільки багаті люди. Це було цікаво. Кілька разів мене запрошували в Донецьк батьки потенційних учнів — щоб перевірити, що я за один. Раз це був директор металургійного комбінату. Його син Міша навчався в моїй школі, й батько запросив поговорити про свого сина. Запросив у свій офіс, яким виявилась величезна кімната на останньому поверсі величезної будівлі. Коли я зайшов, він якраз вправлявся у стрільбі з рушниці — стріляв просто в стіну. Патрони були бойові. Welcome to Donetsk, що тут скажеш. Мабуть, це вміння було важливим на той час. Не знаю, чи він живий зараз.

Міша й Артем приїхали на навчання одночасно. В перший же день Міша схотів купити автомобіль. Йому було всього 17 років. Жодного слова англійською він не знав, тож звернувся до мене: “Френку, чи не поможеш придбати мені машину завтра? Я хочу Renault Laguna”. На той час це був дуже модний автомобіль — усі багатії Донецька хотіли “лагуну”.

Наступного дня ми пішли до дилера Renault в Оксфорді. Міша побачив там чорну “лагуну”, вказав пальцем і сказав: “Я хочу її, хочу просто зараз”. Я йому: “Міша, слухай. По-перше вона досить дорога – 18 тисяч фунтів стерлінгів. А по-друге, щоб оформити документи, треба принаймні тиждень. Отримати номерні знаки, застрахувати…” На що Міша просто дістав гаманець, відрахував банкноти: “Раз, два, три – вісімнадцять тисяч” – і поклав їх на стіл. Мовляв — усе, давайте ключі! Я дивлюся на цього 17-річного хлопчика, на 18 тисяч фунтів на столі, й кажу: “Соррі, Міша, але доведеться таки трохи почекати”. І до продавця: “За скільки ви найшвидше зможете все оформити?” “Ну, два дні”. Так що за два дні Міша сів за кермо тієї автівки й поїхав.

Наступного дня до мене прийшов Артем: “Я теж хочу собі чорну Laguna!” Показав мені готові 18 тисяч. Отримав машину й собі. Найсмішніше те, що вони жили в однієї сім’ї, в одному будинку. І щоранку на двох однакових автомобілях однією дорогою їхали до школи.

sub4

У школі мені стало нудно, тож я почав купувати літаки в Росії й перепродувати їх британським авіалюбителям. Назвав свою компанію Red Flying Machines. Купував переважно Як-18Т, двомісний Як-52, і найкращий Як-50 — одномісний, для аеробатики. Це прекрасні літаки, їх було дуже мало. Мені пощастило дістати лише п’ять, деякі — в павільйонах кіностудії Мосфільм, де вони стояли без діла два десятиліття. Такі літаки використовували на зйомках фільму про Другу світову: режисер трохи змінив їх зовнішній вигляд, щоб отримати схожість на бойову модель Ла-5.

Кожен літак я продавав у середньому за $30 тисяч. Це був дуже захопливий та прибутковий бізнес. Значно прибутковіший, ніж школа.

Тимчасом життя в Британії мені набридло. Захотілося змінити все. Я продав мовну школу американцю, продав будинок, розлучився — і переїхав в Ірландію, у хату в лісі. Це 200-річний кам’яний дім. В Англії лишався хіба що літак, але з’явився партнер, який запропонував купити його половину. Щоб він літав на літаку половину часу. Я погодився — і той чоловік забрав його в Австралію. Так що я й досі маю половину літака десь у Австралії.

sub5

Коли я облаштувався в Ірландії, мені подзвонив Євген Уткін з київської компанії “Квазар-Мікро”. Він із дружиною були одними з моїх перших учнів в Оксфорді. Запросив мене стати директором його компанії, відповідальним за контакти із Заходом. Ніяких технологічних тонкощів, лише адміністрація. Я продовжив жити в Ірландії, приїжджаючи до Києва раз на місяць. Так тривало сім років.

Євген запросив мене зайнятись Майстер Класом, його культурною частиною – концертами, кінопоказами, оркестром.

Френк

Спочатку в Уткіна була ідея створити бізнес-школу. Але пізніше вона змінилась на ідею культурного центру. Спершу тут не було ані фільмів, ані класичної музики, натомість були мовна школа, джаз, навчання малюванню. Фільмів не було. Я запропонував раз на тиждень показувати фільми мовою оригіналу із субтитрами. І щоб це були фільми класичні. Я більше зацікавлений в них, ніж у сучасній кінопродукції. Ми почали це робити, я представляв ці фільми. Робив це тому, що не знав жодного іншого місця в Києві, де б це відбувалось. І ми виявились досить успішними. Не скажу, що приходять багато людей – але щотижня вони є.

Також я дуже хотів робити концерти класичної музики. Євген та Ірина не були в цьому дуже зацікавлені, але я переконав їх, що культурні центри мають пропонувати відвідувачам і концерти класичної музики. І на це також виявився попит. Колись ми мали на концерті 133 людини в одній невеличкій кімнаті — ніде було стати. Це була різдвяна музика, “Месія” Генделя. Її виконував оркестр і хор, які ми створили самотужки. Але зазвичай на виступи приходять 50, 60 людей. Часом ще менше.

sub6

Ненавиджу поп-музику. Ненавиджу рок. Ніколи в житті цього не любив – навіть коли був дитиною, я ненавидів це. Це сміття, вона просто нудна. Цю музику неможливо не зрозуміти. Я у своєму житті не купив жодного диска з рок-музикою чи поп-музикою. Ніколи не прослухав жодної пісні до кінця. Лише коли вона застане мене десь у барі, де я не можу вплинути на ситуацію.
Класичною ж музикою я зацікавився, ще коли був дитиною, в шість чи сім років. І завжди думав, що це єдина музика, яку можливо слухати.

sub7

У дитинстві я читав дуже багато книжок про авіацію. Дитиною читав багато художньої літератури про казкового пілота Біглза (герой пригодницьких романів англійського пілота й письменника Вільяма Ерла Джонса – ред.). Це був пілот, який літав під час Другої світової й після неї, розв’язував детективні завдання – завжди з купою пригод. Я був закоханий в ці книжки, їх було сотні, я читав їх постійно. Потім почав цікавитись серйознішою літературою. Це був Достоєвський. Десь тоді ж почав цікавитись музикою, дуже рано почав колекціонувати платівки з записами класичної музики.

А в інший час я намагався подорожувати. Мандрував так багато, як міг. Коли мені було сім, самотужки поїхав в Ірландію. Моя мама відпустила мене самого. Треба було їхати автобусом, тоді паромом, і потім далі автобусом, із раннього ранку до пізнього вечора. І мене відправили одного, без однокласників, без нікого. Зараз не виникло б і думки, що таке можливо. Усі б так боялися! При цьому тоді ще не було телефонів.

Я поїхав до свого дядька-фермера. У нього телефона теж не було. Так що я просто відправив листа, що зі мною все в порядку. Мама отримала його десь за тиждень. От і все. Але вона була в порядку, не хвилювалася.

Після цього я мандрував так щороку.

В Україні я побував у більшості міст. В Одесі, Харкові, Донецьку, Львові, Чернігові, в деяких маленьких містах у західному напрямку. Улюблене місто – Одеса, був там декілька разів.

Кожні п’ять років усе в моєму житті змінюється. І це не те, щоб я так сам організовував – певно, просто доля. Зазвичай після п’яти років заняття чимось воно мені набридає і я хочу все змінити. Навчання, бізнеси – з усім так траплялось. “Майстер Клас” для мене не бізнес, а шанс прищепити людям смак до музики, яка мені подобається. І рідко яка робота дає можливість обирати музику, яка тобі подобається. І потім її грає оркестр, і всі мають її слухати… В житті нечасто трапляється така нагода. Так що маю чудову мотивацію працювати.

Френк МакҐоверн пропрацював у “Майстер Класі” до кінця 2015 року. І хоч зараз він є у списку викладачів місцевої школи англійської мови, більшість часу чоловік проводить у Москві. Там він знайшов собі нове ненудне заняття: працює консультантом на зйомках кіно.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *