ukraine-720233_1920

Наша Незалежність: як це було

Текст: Христина Мельник

Ми просто взяли і проголосили незалежність у 1991 році?

Акт Незалежності України було проголошено 24 серпня 1991 року, що ми, власне, і святкуємо щороку як державне свято. Але йому передувала Декларація про державний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 року. Дослівно називалася вона «Про державний суверенітет Української РСР». Прийнята ця резолюція була… комуністами на власному з’їзді.

І що цей документ означав?

Документ проголошував ряд свобод: власне громадянство (яке надавалося б усім мешканцям України, незалежно від національності), можливість ведення дипломатичних переговорів, а також Україна зобов’язувалась бути нейтральною у воєнному сенсі державою та не виробляти, не застосувати і не купувати ядерної зброї.

Хтось визнав цю декларацію? Яку вона мала силу?

Визнання інших держав ця Українська РСР не отримала. На той момент тільки сусідня Польща прийняла ухвалу, чим дуже дипломатично оминула процес офіційного визнання, схвально прокоментувавши бажання України стати незалежною. Статусу конституційного акту документ не здобув. Згідно тодішнього законодавства епохальне рішення вийти зі складу CРСР міг прийняти лише народ.

Ця декларація - якийсь суто український винахід?

Ні, до цього, 12 червня, відповідну декларацію прийняла Росія, а ще раніше - прибалтійські країни. 12 червня 1991 року у Росії відбулися вибори, на яких був обраний перший президент, Борис Єльцин. А 17 березня того ж року відбувся всесоюзний референдум щодо збереження Союзу в «оновленому» вигляді. Ідея була назватися Союзом радянських суверенних держав. Аж 77% всього населення Радянського союзу, за винятком Вірменії, Грузії, Молдови та Прибалтики, висловилися за. В Україні це голосування відбувалося з питанням: «Чи згодні Ви з тим, що Україна повинна бути в складі Союзу радянських суверенних держав на основі Декларації про державний суверенітет України?», на яке схвально відповіли 70,2%.

І що було далі? Як же ми таки стали незалежними?

А далі був серпневий путч. Або засідання ГКЧП (“государственный комитет по чрезвычайному положению”).

19 серпня о 6 годині ранку незаконний комітет проголосив надзвичайний стан, а обов’язки голови Радянського Союзу Горбачова на цей час взяв на себе Геннадій Янаєв, віце-президент СРСР. Ще ввечері попереднього дня путчисти заблокували Горбачова на дачі і вимагали добровільно скласти мандат. У путча була одна мета – зберегти союз у його «первозданному» (закреслено) попередньому вигляді. До складу комітету увійшли і прем’єр, і міністр оборони, міністр внутрішніх справ та голова КДБ. За рішеннями комітету визнавалися недійсними усі «регіональні» закони, що суперечили Конституції Союзу, а також обмежувалася робота ЗМІ.

Ну це ж в Москві, а що у нас?

А до нас прилетів міністр оборони СРСР Язов. Він намагався переконати голову Верховної Ради Леоніда Кравчука підтримати заколот. Той відповів, що для цього потрібне рішення республіканського парламенту. В той же час керівники суверенної РРФСР Єльцін та Хасбулатов закликають росіян чинити опір заколотникам. Отже 19 серпня в Україні було створено комісію для запобігання надзвичайним ситуаціям. За регіонами були призначені «відповідальні» - переважно з тодішніх міністрів. А 20-21 серпня вже відбулося багато мітингів у Москві, деякі регіональні міськради приймали постанови, що засуджували ГКЧП. Єльцин проголосив себе верховним головнокомандувачем збройних сил Росії. В ході цих подій навітьбули жертви -  три людини загинуло в Москві при блокуванні БМП. У нас Народний рух України організовував антизаколотницькі акції, інші партії демократично-національного спектру також засудили путч. А от традиційні комуністичні газети і сили ГКЧП радісно підтримали. А вже 22 серпня в Росії були заарештовані заколотники, Горбачов повернувся в країну.

А за два дні потому ми проголосили незалежність, це й усе?

Ну взагалі-то ні. По-перше, ми не просто так проголосили незалежність. Події серпневого путчу якоюсь мірою зіграли нам на руку. Акт незалежності України починався зі слів: «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом у СРСР…». За нього проголосували 346 депутатів, проти - один, ще троє утримались, а 12 не голосували – ось так і було прийняте епохальне рішення, що стало початком існування держави Україна. Кадри тих днів можете бачити тут. А ось як вносили державний прапор до сесійної зали ВР.

«Не можна за один день все вирішити… Бажаю вам творчих успіхів!» – крилата фраза Леоніда Кравчука, якою він закрив засідання 24 серпня 1991 року.

Стоп. А як же референдум?

Все правильно. Щоб уже точно стати незалежними нам потрібен був референдум. Ми хотіли бути легітимними і хто нас може за це засудити. Разом з тим Горбачов і компанія дуже хотіли повернути Україну до складу Союзу. Тому, щоб знищити спекуляції, було вирішено спитати думку народу. Першого грудня 1991 року 90,32% від 31 млн громадян, що з’явились на вибори, відповіли на питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» ствердно.

А вже наступного дня почався процес офіційного визнання іноземними країнами. Першими нас підтримали Польща та Канада.

 

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *