www.flickr.com/photos/spoilt_exile

Три роки тому. Зберемо історію Майдану зі спогадів

Три роки тому ми взяли парасольки, теплі речі, чай, каву та гарний настрій і прийшли на Майдан Незалежності, щоб почати те, що потім назвуть Революцією Гідності.

Через три роки ми просимо тих, хто тієї зими був на Майдані, поділитися одним головним спогадом, про один день революції.

Тисніть на зображення, щоб надіслати вашу історію, і ми додамо її в цей текст.

11498447106_02b0ddf805_k

Про 21 листопада 2013 року

Олександр Шевченко, студент

“Ми поїхали на Майдан одразу як з’явилися перші повідомлення про те, що там збираються люди. Ми – це студенти-першокурсники з гуртожитку Інституту журналістики. Нас було чоловік 8-9, довелося замовляти два таксі. Один з водіїв, дізнавшись куди ми їдемо, не взяв з нас грошей. У ту ніч з 21 на 22 листопада, людей було небагато, в основному – студенти та інші небайдужі. З імпровізованої сцени виступав Сергій Василюк – співав повстанських пісень, а ми йому підспівували. Я пишаюсь, що був одним з тих, хто першими вийшов протестувати. І завжди пам’ятатиму подвиг героїв, які звільнили нас від рабства”.

Сергей Обуховский, аналитик

“Я был в шоке от Азарова! Столько твердили о том, что мы за европейские ценности и идем в Европу, и тут как гром среди ясного неба… Мы разворачиваемся в Россию. Увидел пост Найема и с Харьковского массива на метро поехал на Майдан. Приехал сам. Была промозглая погодка… Пасмурно и начинал накрапывать дождь. На Майдане стояло человек 10-15, не больше, и кто-то тяжело вздохнул: “Ээээхх, маловато нас…” в этот момент по Крещатику проехали две машины и громко просигналили нам, из окна высунулась рука и показала нам знак одобрения большим пальцем. “Нас много… Н-А-С ОЧЕНЬ МНОГО!!!” – кто-то ответил на первую реплику, и я начал замечать, как отовсюду, из метро поднимались люди с флагами Украины, кого-то высаживали из машины, кто-то бежал со стороны Европейской площади. Майдан наполнялся людьми, и в воздухе витало чувство какого-то ВАЖНОГО момента не только в жизни страны, но и в твоей личной…”

Про 30 листопада 2013 року

Дарина Шевченко, журналіст

“Я поїхала з Майдану на останньому поїзді метро в ніч на 30 листопада. Так втомилась за тиждень. Страшенно хотілось спати. А рано вранці прокинулась від голосів мами і брата. Мама просила ще хоч трішки не будити мене, а брат сказав, що не може, і поторсав мене за плече. В інтернеті вже були відео розгону. Я написала в редакційний чат, що їду. У мене були червоні шкіряні рукавички, і я загубила одну по дорозі. Навіть не знаю, чому пам’ятаю про це. На Майдані було порожньо. Вчорашній веселий Майдан був тепер мертвим. На величезній площі не було зовсім нікого крім кількох, схожих на привидів, перехожих. Місце протестів було обгороджено залізним парканом. Цей паркан був моїм особистим символом зла. До нього навіть підійти було страшно, але якщо підійти – можна було побачити, як двірники відмивають кров з плит біля стелли такими великими швабрами, якими миють підлогу в метро. Я мабуть нікого і нічого в світі не ненавиділа так, як той паркан. Потім я піднімалась в гору порожньою Михайлівською до Михайлівського собору, де сховались побиті студенти. Навіть не так – де в 21-му столітті в соборі сховались люди. Щогодини в Михайлівському дзвонили дзвони і щогодини хлопці і дівчата з перебинтованими головами ставали в коло і співали гімн України. І я співала. І слова гімну нарешті мали сенс.

Цілий день до Михайлівського приходили люди. Люди приносили їжу і ліки. Люди не могли повірити, їм здавалось, що гірше вже не буде! Але буде. Буде 1 грудня, побиті журналісти і перший сльозогінний газ в мирному місті. Буде ще багато смерті і горя. Але 1 грудня буде ще й знесений паркан. У мене було улюблене відео, в якому колона з парку Шевченка, де зібрались сотні тисяч людей 1 грудня, заходить на Майдан і зносить паркан. Той самий паркан-уособлення зла. І де нема паркану – там знову починається життя. Нам ще багато парканів зносити, але ми принаймні почали.”

Про 8 грудня 2013 року

Анастасія Соголовська, студентка

“Якийсь раз поверталася з Майдану до гуртожитка і в автобусі до мене підійшов дідусь, усміхнувся, і напевно побачивши щось з символіки, поплескав по плечу і сказав: “Дякую, доню”. Це запам’яталося. Я подумала, що я стою на Майдані і за нього теж, якщо він не має можливості туди піти. Це було в неділю під вечір після якогось з віче. Я навіть не пам’ятаю як він виглядав, нічого нетипового. Я тоді не очікувала від нього якихось слів, тому не знайшла що відповісти, тільки усміхнулася”.

12464165124_8fa99b912d_o (1)
(www.flickr.com/photos/christiaantriebert)
Про 11 грудня 2013 року

Елена Пашковская, менеджер проектов

“Ярко-бирюзовые лыжные штаны.Они были куплены для отпуска в горах с парнем, но как раз к началу Майдана парень закончился, а с ним и потребность в штанах. А тут пригодились, сразу после колоколов стало холодно, и я надевала их поверх джинсов под шубу. Длинная черная шуба и лыжные штаны – это выглядело очень нелепо, но было тепло. Я все время думала: “Ну вот и пригодились, хотя лучше бы нет”. В таком виде я и помчалась на Майдан после той попытки разгона, предварительно скупившись едой – ведь там люди ночь держались, не то что я, в уютной постели. И идем мы с мамой по Прорезной – а у нее тоже шуба, и еще и воротник соболиный, в каждой руке судочки с мясом и пюре, а люди уже обратно с ночи идут. И мне было так неловко за этот карнавальный костюм, казалось, что все смотрят – а они и смотрели, но на еду и говорили спасибо. Нам – спасибо. Люди, выстоявшие ночь. Странно это было и грело лучше штанов.”

Вероніка Мелкозьорова, журналіст

“Було якесь завдання – написати про те, як майданівці рятуються від холодів (тоді були такі морози і стільки снігу, що з нього будували барикади). Я раділа, що вибралась вдень.

А потім біля метро Бориспільска побачила стихійну торгівлю – жінка стояла біля ящиків, повних мандаринами (ті що великі, але смачні, з товстою шкіркою). І я купила три кіло. А потім просто пропонувала всім, хто охороняв щось – блокпости, профспілки, козацький редут, де в той час були черги до Гаврилюка. Тоді дівчата від нього кип’ятком пісялись і малювали його портрети.

Пам’ятаю, що біля блокпосту на Прорізній тренувалась самооборона. Такі просмалені ще звечора, коли Беркут в тисняві витискав усіх з Майдану. Я просто підходила і пропонувала. Хтось був підозрілий та питав, чи не наколоті мандарини. Хтось жартував, що в нас не Помаранчева революція, вона уже була. Більшість по-дитячому посміхались і дякували. Суворі дядьки замерзлі розквітали дитячими посмішками. Але це все було до лютого. Після смертей всі якось змертвіли наче”.

(Christiaan Triebert/Flickr/ CC 2.0)
(Christiaan Triebert/Flickr/ CC 2.0)
Про 19-20 січня 2014 року

Дмитро Жук, продакт менеджер

“Я пам’ятаю, в одну з ночей, коли почалися сутички, я взяв машину, брудний одяг, і був готовий возити поранених. Ну і почали з того, що їздили по аптеках, купували ліки і розвозили по травмпунктах та лікарнях швидкої допомоги.

Ми тоді щось по списку привезли на бульвар Шевченка – там на саморобних носилках заносили до лікарні хлопця, який знепритомнів. Нам було трохи не по собі. Бо це був початок. І в той же момент привезли хлопця з вибитим оком (ну буквально без ока і все лице у крові). А він кричав: “Пустіть, я їх зараз приб’ю, відвезіть мене назад!”. І тоді я зрозумів що нас таки не перемогти. І це був шок для всіх, хто тоді був на вулиці біля лікарні”.

Інна Кролевецька, студентка

“У 2014 ми були студентками 2 курсу, мамам по телефону говорили, що готуємось до сесії, а самі ввечері вдягали все найтепліше і їхали на Майдан. Там, як правило, ночували або біля «йолки», або на Європейській площі в наметах, чи в Палаці Свободи (колишньому Жовтневому). Туди зносили гуманітарну допомогу для мітингувальників. За ніч ми, бувало, могли перечистити рекордну кількість картоплі, заварювали чаї та мівіни для тих, хто подовгу чергував на вулиці.

Тоді 19 січня 2014 року, в день, який потім назвали Вогнехрещем, ми збирались на віче після прийняття «Законів про диктатуру», купили два лотки яєць, щоб у разі екстрених ситуацій кидати по безжальному беркуту. Тоді на Майдані мав зібратись мільйон. Ми стояли на підвіконні Головпоштамту і слухали виступаючих на сцені. Запам’яталось, що люди були просто скрізь, куди можна дістати поглядом. Тоді ми боялись, що нас можуть розчавити у натовпі. Також запам’ятався вечір і події біля стадіону «Динамо». Під час протистояння беркуту і громадян я вперше в житті дізналась, як пахне сльозогінний газ, і побачила світлошумові гранати в дії. Тоді було важко зрозуміти, де хто і що відбувається. Хтось сказав, що потрібно багато каміння. Ми були вже на території стадіону, збирали цеглу, били її об асфальт і зносили до лінії оборони. Бачила також беркутівця, йому поранило обличчя, і він втрачав свідомість. Протестувальники віднесли його до «швидкої», про те, щоб покинути напризволяще не могло бути й мови.

Тієї ночі я не лишилась ночувати на Майдані як завжди. Вдома до самого ранку моніторила ЗМІ, очікуючи хоча б якоїсь розв’язки. От тільки її не було, і ще досі немає.”

(Sasha Maksymenko/Flickr/CC 2.0)
(Sasha Maksymenko/Flickr/CC 2.0)
Про 22 січня 2014 року

Євгенія Дзюбаненко, хореограф

“Тоді я на пару днів поїхала додому, бо батьки не знали, що я на Майдані. Я зранку дивилася в онлайні, як під покривалом виносять тіло мого хлопця. Я ще не знала, хто там лежить, але чомусь почала плакати. В цей же день, коли я була в Житомирі, до мене зателефонував Міша (Жизнєвський  – ред.). Але то був не він, а якийсь там криміналіст, який встановлював особу загиблого. Тоді я зрозуміла, що його вже нема серед живих. Все життя перевернулося і я вирішила йти до кінця. З ним померла і частинка мене. Цілий день ми витратили на пошуки його тіла в моргах Києва… Майдан тоді змінився. Ми, найближчі друзі, хотіли у ті ночі помститися. Але були люди, які нас стримували”.

(www.flickr.com/photos/rutenien)
(www.flickr.com/photos/rutenien)
Про 26 січня 2014 року

Отар Довженко, викладач і журналіст

“Вночі я опинився посеред штурму Українського Дому, звідки майданівці намагалися вибити кількасот чи то ВВшників, чи то беркутівців. Температура була мінус двадцять, струмені води, якими силовики поливали майданівців, замерзали в повітрі. Я стояв трохи збоку і з жахом дивився на мокрих людей, які миттєво обмерзали і все одно лізли на двері. Це був хаотичний і суїцидальний процес, крім того, я усвідомлював, що наші руйнують не абищо, а музей. Зовсім поруч вибухали гранати. Тоді я побачив найдивнішу річ – феєрверк у приміщенні: хтось запустив його через дірку в шибці, і ракети вибухали під стелею і розліталися різними кольорами. Ніхто не розумів, скільки силовиків усередині і чим вони озброєні, а головне – що з ними робити, якщо вдасться прорватися, і все ж вони чомусь це робили. Якщо позитивним «полюсом» Майдану для мене була новорічна ніч, то негативним – цей штурм”.

(Sasha Maksymenko/Flickr/CC 2.0)
(Sasha Maksymenko/Flickr/CC 2.0)
Про 31 січня 2014 року

Евгений Спирин, журналист

“Я стоял на самом углу Грушевского, впереди меня было только два ряда крайней баррикады. За мешками, уже на спуске виднелись люди в синей форме, в шлемах и со щитами. Люди постоянно передавали брусчатку, кто-то носил песок и еще мешки. Рядом воняло бензином от коктейлей. У меня страшно замерзли руки и была толькая маленькая камера-мыльница на батарейках. Батарейки критично садились. Осталось сделать еще пару снимков, и уже совсем стемнело. Какой-то парень в перчатках и пуховике закопченом от гари заснул прямо на мешке. Мимо прошла девочка с рыжими волосами, закутанная в шарф: “Візьміть млинці, тільки-но зробила, дуже гарячі”. – Ні, дякую, передайте туди, там більше їсти хочуть. Ответил ей и ткнул в сторону мешков. Около меня стоял иностранный фотограф с большим объективом. Он взял блин и засунул его целиком в рот. Я посмотрел на него с мыслью, ведь вечером же в кафе пойдешь. Он перестал жевать с виноватым видом и сказал: просто не позавтракал. Я успел сделать фото девочки и пошел в сторону украинского дома. Отнести бинты и вату. Самое страшное было впереди.”

15110419_1387068301328013_6876038466444011912_o
Евгений Спирин
Про 18 лютого 2014 року

Михайло Темпер, продакт менеджер

“Ми, як завжди, зустрілися з хлопцями біля брами на Майдані і пішли вверх по Інститутській подивитись, як там стоїть намет, який ми допомагали ставити минулої ночі біля верхнього виходу метро Хрещатик.

Люди по Інститутський натовпом шли в бік Маріїнського парку. Ми ж дійшли до станції метро і лишились біля барикади. Аж раптом люди побігли назад по Інститутській в бік Майдану. Ми стали на барикаду і бачили, як беркутня вже біжить за людьми. Біля воріт барикади почалася тиснява. Натовп намагався якнайшвидше потрапити всередину, аби захиститись від ментів, що почали стріляти з рушниць.

Аж раптом ми помітили, що по той бік барикади, за ларьком, біля самої станції метро намагається сховатись літня жінка, яка не встигла добігти до воріт, а самотужки не перелізе через барикаду. Ми з моїм товаришем – Родіком – швидко перелізли через паркан барикади і підсадили бабцю наверх, де на допомогу вже прийшли інші люди.

Майже у той самий момент беркутівці пішли на штурм барикади і ми ледь встигли забрати дупи. Вже після того ми дізналися, що багато людей було покалічено біля Маріїнки, а всього за декілька годин ми лишимо верхню барикаду і під натиском ментів відкотимося аж до Майдану…”

Про 19 лютого 2014 року

Наталя Пашковська, домогосподарка

“Ми з моєю тіткою часто ходили на Майдан разом. Вона навіть ходила вночі на 11 грудня, коли хотіли зачистити. О 4 годині ночі пішки йшла. Склала на столі паспорт, документи на квартиру й пішла.

А то був практично ранок після пожежі. Моя тітонька побачила на дахах чоловіків. “Це будівельники?”- здивовано звернулася вона до мужчини, що стояв поруч. А він відповів, що то снайпери… Вона подумала, що в нього своєрідне почуття гумору. Вона не думала, що може бути так відверто – стояти вдень на дахах!

У ті дні, коли лежали вже наші хлопчики, укриті прапорами, не пам’ятаю якого числа, я їхала тролейбусом з Майдану. І просто навпроти мене, на заднє сидіння, сіла дівчина. Дуже молоденька, з таким ясним, ніби щойно вмитим, обличчям. Вона говорила телефоном. Тихо-тихо. Якби не так близько, я б не почула:  “…у мене друг загинув. Я йому казала, щоб не йшов сьогодні. А він говорив, що йде за мене, за маму, за Україну”.”

Про 20 лютого 2014 року

Ольга Руденко, журналіст

“Утром 20 февраля у меня была простая редакционная задача: считать. Все знали, что рано утром случились расстрелы, но еще ни у кого не было понимания, сколько людей погибли. Поэтому несколько журналистов нашей газеты рассеялись по основным медпунктам Майдана, и считали тела, которые туда приносили. Итоговые цифры мы передавали в редакцию, где их собирал главный редактор. В итоге наша цифра была очень близка к той, которую потом назвали официально.

Мне достался холл Главпочтамта. Через него прошло семь убитых. Никогда бы не подумала, что смогу забыть эту цифру, но вот – забыла, пришлось проверить историю сообщений в телефоне. Последнего принесли при мне. Нашли в кармане документы, назвали фамилию. “Богдан Байда”, написала я в смс в редакцию. Потом окажется, что я услышала неправильно – это был Богдан Вайда. Он был из Львовской области, ему было 48 лет. Через год я положила цветы возле его портрета на Институтской.

Это был первый убитый человек, которого я видела. Я вышла и пошла по Крещатику абсолютно оглушенная. Казалось, что все границы стерты, возможно все. Может, сейчас упадет небо, а может, из-за ЦУМа выйдет динозавр ти-рекс и помашет мне передней лапкой. Динозавр не вышел. Началась война”.

Дар’я Анцибор, фольклорист-науковець

“Уже 20-го числа, коли ми, тільки-но почувши, що відбуваються розстріли і що знову потрібні ліки, кинулися з подругою з Інституту філології в найближчу аптеку. Ми влітаємо туди, а там стоїть чимала черга – і абсолютно всі скуповуються саме на Майдан. У нас був роздрукований з фейсбуку список, який у нас попросив чоловік, що стояв за нами, бо він теж прочитав новини, але не встиг дізнатися, які медикаменти необхідно купляти… В аптеці робили максимальну можливу для нас усіх знижку й казали поквапитися.

І ми квапилися, а дорогою вже на Прорізній нас перестріла старенька, яка сказала, що не може швидко йти через лід на тротуарі, тому дала нам літр бульйону для “наших хлопців”. А ще потім ми бігали з канапками і чаєм, яких, звісно, нікому насправді тоді не хотілося, але потрібно було якось відволікатися…

І я вдивлялася в ці обличчя, в чорні руки, і не можна передати вповні те, як це закарбувалося в пам’яті. Але напевно це була кульмінація мого Майдану. Потім уже був той фарс з Тимошенко на візку, коли ще тіло навіть не встигли віднести до машини, потім навіть врізалася “Пливе кача”, я досі не можу змусити себе відмити взуття, яке покрилося сажею спершу на Грушевського, потім на Майдані. Мені здається, вона сакральна. І все, що було тоді, теж. Ми були одним єдиним організмом, коли приходили туди. Ми точно знали, що коли і як робити. Нам не потрібно було нічого говорити. Ми просто точно це відчували і просто робили. Причому робили так добре, як ніколи раніше до цього. Тоді я відчула, що ми зможемо все, якщо здатні на таку єдність і таку любов. Бо Майдан і був про любов.”

One thought on “Три роки тому. Зберемо історію Майдану зі спогадів

  1. В момент начала заворухи я решил съездить в Европу, посмотреть, а как же там, куда мы так сильно хотим, что готовы мерзнуть на улице и драться с силовиками. В Германии, Нюрнберг, был заключительный день поездки и мы проходили по центру, и где-то слева мы услышали такое знакомое нам слово UKRAINE. Повернулись, и увидели небольшую колонну молодых людей, студентов, которые стали у какого-то здания, то ли посольство, то ли еще какое-то официальное здание. Они в руках держали наши родные флаги, от чего защемило сердце и так захотелось крикнуть “СПАСИБО”. Спасибо за поддержку. Теперь мы знаем, что не одни такие.

    А еще была экскурсия в Величке, где соляная пещера глубокая и наш экскурсовод Марта была взволнована. Говорила, что они всем городом молятся за нас и вспоминают свой 1989 год, когда произошла Бархатная Революция. Марта убеждала нас, что у нас все получится и Украина станет свободной.

    Прошло три года, много разочарования, но нет разочарования тому, что мы сделали 3 года назад. Мы стоим в начале пути. Поэтому все будет! И если меня бы спросили, хотел бы я повторить те демонстрации и протесты, зная, как все обернется? ДА! ХОТЕЛ БЫ! И ни на минуту не сомневаюсь в своей правоте.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *