савченко2

Надія Савченко: “Це м’ясорубка, а не Верховна Рада”

Текст: Катерина Коваленко

Вчора Надія Савченко зустрілась у Києві з молоддю, щоб поговорити про Україну, Росію та її нове депутатське життя. Ми занотували для вас найцікавіше.

Я була молодою ініціативною людиною. В школі завжди мала свою точку зору, не була згодна з учителями, коли вони брали хабарі. Я за це постійно сварилася, могла виносити двері, стукати, гримати. Я була не така, як усі, і всі це розуміли.

Мене цікавила політика, як будь-яку молоду людину. В кінці 90-х, коли тільки починались перші акції, протестів, “Україна без Кучми”… Я приходила, дивилася.

Пам’ятаю, як я вперше побачила Юлію Володимирівну, це було на акції на Банковій. Вона тоді виступала і ще хтось, уже не пам’ятаю. А її запам’ятала, бо жінка.

І от вони там щось домовлялися проти політики Кучми, я мало що розуміла. Закінчилося все тим, що політики про щось домовилися і сказали народу розходитися. Я не зрозуміла, чому ми маємо піти. Результату я не побачила, а такі домовленості для мене просто нуль. Але всі почали розходитися, я залишилася стояти сама. І стояв цей конвой із касками й дубинками – а я на них дивилась. Стояла півночі, а потім один підійшов до мене і сказав: “Слухай, ми стоїмо заради одної тебе, може ти вже підеш?” Я сказала, що не бачу, чому я маю йти.

І тут підійшли знову хлопці з Одеси, чоловік 30 – ті, що стояли зі мною на акції. Ми поспівали пісень, а тоді вони кажуть: “Надю, якщо ти нас поведеш, ми за тобою підем”. А куди я їх поведу? Нас 30, а тих – 300-500. Я не бачила мети.

Якщо не бачиш кінцевої мети, ти не дійдеш – це і в авіації, і в навчанні, в усьому. Тут для мене може бути дві речі: або заради чого, або на супротив. Я повинна бачити, або куди я йду, або від чого я відштовхуюсь.

Я не за дурні жарти, я за конструктивний політичний підхід, якщо треба – силовий.

Україні завжди не вистачає креативного рішення. Але навіть я уже застара для цього. Я, звісно, можу видумати креатив, але зазвичай він дурнуватий.

На кожному Майдані говорять, що в нас немає лідера нації. Східна філософська думка говорить про те, що вчитель приходить тоді, коли учень готовий. Я завжди кажу, що український народ має ту владу, яка потім його має.

Я не знаю, чому так. Ми – дуже сильна й волелюбна нація. Нам вистачає розуму, зусиль, умінь. Ми можемо все, але чомусь не можемо зійтися в одному найголовнішому. Ми чомусь не можемо досягнути вершини, яка потрібна для України.

Щоб підтримувати рівень довіри, треба не тільки філософствувати, а й підкріплювати ту філософію справами. Я не знаю, як підтримувати довіру, поки що це виходить саме собою. Рано чи пізно полетить каміння, це однозначно. Поживем – побачим.

Зараз складно – не те слово. Це якась м’ясорубка, а не Верховна Рада. Поки я встигаю чисто інтуїтивно щось ловити. Хто поруч сидить, допомагає. Я ще не зовсім розумію, як усе працює, але з часом, сподіваюся, буде краще.

Помічники у мене молоді, як і я. Я обирала їх, коли ще сиділа в тюрмі. Вони почали вчитися і працювати раніше, ніж я. Вони мені підказують, куди я маю йти, на яку зустріч, але вони мені не кажуть нічого щодо того, що і як я маю казати.

Я сьогодні прийшла на інтерв’ю до “Радіо Свобода” і не могла взагалі зрозуміти, чому радіо знімає відео.

(с) www.facebook.com/Надія-Савченко-Nadiia-Savchenko
(с) www.facebook.com/Надія-Савченко-Nadiia-Savchenko

Хоч мої помічники планують, що і коли я робитиму, я вдалася до експромту і поїхала на схід. У мене мало бути кілька вихідних, по ідеї я мала відпочити, від’їстися, лягти на масаж, як мені казали. Але вважала за потрібне поїхати. Мені так навіть спокійніше – я їду машиною, встигаю думати, приводжу до ладу розум.

Щодо дзвінка на радіо. Це так дивно було: їду, слухаю радіо – чую, про мене говорять. У вас таке було? Думаю: та, подзвоню! І як не дивно, але з третього разу я додзвонилася. Ведучий не повірив, що то я, хотів мене перевірити. Цікаво, а як? Ну і я почала говорити.

У них є наші (полонені – ред.), у нас є їхні. Мені не важко поклонитися, спина не зломиться. Я хочу по-людськи поговорити, але тільки з двома людьми – Плотницьким і Захарченком, а не з якимись маріонетками. Я ніколи не цураюся того, що ворога можна поважати. А вони нам не вороги, не противники – ми просто не порозумілися. Ворог – це Росія, є різниця.

На чому базується імперія? По-перше, на страху. Люди повинні боятися свого батька, царя. Але ще їм потрібен хліб і видовища. Коли хліб закінчується, видовищами їх довго не задобриш. Зараз путінська система стоїть на межі, коли хліб уже закінчується.

Мені дуже шкода росіян. Багато хто там мислить, знаєте – нащо бунтувати, якщо на хліб ще більш-менш вистачає. Але є й інші, вони мені у в’язницю писали: “За нашу и вашу свободу”. І я там боролася і за їхню волю теж. Вони дуже нескоро встануть із колін, але я бажаю їм волі.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *