12080321_10153530849597211_8196270194021620753_o

Яна Сизоненко самотужки об’їхала півсвіту, і ось що вона зрозуміла

Текст: Антон Семиженко

Яна народилась 20 листопада 1980 року в Донецьку. До 4 класу провчилась у місцевій школі. А потім її сім’я переїхала в Ізраїль, а за кілька років потому - в Канаду.

По закінченню школи дівчина вступила до Торонто у Йоркський університет на програміста. Закінчила його як одна з найкращих студенток.

Більшість програмістів - чоловіки, тож знайти хорошу роботу для Яни ніколи не є проблемою. Канадський уряд вимагає рівного представництва статей серед працівників компаній.

В середині 2000-х дівчині запропонували роботу на Бермудських островах, вона прожила там два роки. Після цього почала подорожувати - спершу Латинською Америкою, тоді півднем Африки, після цього Індією та країнами Південно-Східної Азії. Між цими подорожами Яна поверталась у Канаду, щоб улаштуватись на роботу й за кілька місяців заробити достатньо коштів для наступної поїздки.

Мандрує переважно сама. Часто не буває вдома більше року.

Ми розпитали Яну про її враження від подорожей в різні куточки планети. І це було не важко. Яна любить спілкуватись, особливо з незнайомцями - звичка досвідчених туристів.

Канада

Раніше мене стільки всього в Канаді дратувало! А після мандрів розумію, що багато з тих речей насправді є плюсами. Я обурювалась, що не можу добудувати в своєму будинку третій поверх, хоч він і мій приватний. Але не дозволять, бо це не вписується в архітектуру району. Я дратувалась, що трава на моєму подвір’ї не має бути вище 20 сантиметрів, бо інакше прийде інспектор і оштрафує мене за неохайність. Яке йому діло, це ж моє подвір’я! Але тепер я до строгих правил ставлюся спокійніше. От в Україні їх нема, й усі роблять, що хочуть. І подивіться на звичайну українську багатоповерхівку - це якась мозаїка, а не будинок. У того рожеві вікна, в того білі, в іншого сині. Один балкон - цегляний, інший у пластику. Таке враження, що хтось роззирнувся довкола, і з усього, що знайшов, зліпив цей дім. У Канаді таке неможливо, є правила і є штрафи. Припаркуватись на тротуарі там нікому й у голову не прийде. Це тут ти дасиш, кому треба, 50 гривень. і питання вирішено. А там за це в тюрму посадять і тебе, і поліцейського, який не попередив порушення.

Бермуди

На Бермудах я отримала можливість спілкуватись лише з розумними й успішними людьми. Це офшорна зона, тому саме на Бермудах розташовано головні офіси багатьох банків чи страхових компаній. Приїжджих на островах може бути не більше 10 тисяч, туди складно потрапити. Тому всі білі там - майстри своєї справи з чудовим рівнем освіти. А клімат який! Через це все почувалась там, наче в раю. Правда, контракт зазвичай триває лише три роки. Більше за місцевими законами не можна - інакше усі б там, певно, жили.

Єдиний мінус Бермуд - мало приватного життя. Країна маленька, людям хочеться попліткувати. Кажуть, якщо ти щось знаєш - поки доїдеш автівкою додому, про це знатимуть усі Бермуди. А там же всі займають високі посади у своїх компаніях, і мало якому віце-президенту хочеться чути від інших про те, що він витворяв у барі, коли трішки перепив. Тому, якщо кортить побешкетувати - краще виїхати за кордон.

12232887_10153595869952211_8648061665235775270_o

Колумбія

Півроку - це занадто довго для країни. Стільки я пробула в Колумбії. У мене хлопець там був, але головна причина в тому, що це перша країна. Було відчуття, що треба подивитися все - і цього не можна пропустити, і цього, й цього. А потім я поглянула на карту і зрозуміла, що Колумбія відносно маленька. І якщо так починати, то мені життя не вистачить саму лише Південну Америку об’їхати.

Бразилія

Бразилія - це величезна трата і часу, й грошей. Країна велика, треба чимало літати і їздити. Бувають переїзди по 20 годин. А коли автобус коштує 10 доларів на годину - це влітає в копієчку. І насправді нічого аж такого вражаючого там не побачила.

Найдешевші в Південній Америці - Еквадор, Перу й особливо Болівія. Хостел там може бути 2 долари за ніч, тоді як в Україні - 10 доларів. Переїзд автобусом - півдолара за годину. Це найдешевше з усього, що я бачила.

Взагалі ж, не довіряйте туристичній рекламі. Найкращі пляжі - на Балі? Забудьте про них, пляжі на Балі найгірші, які я будь-коли бачила. Тайський острів Кох Тао - найтитулованіше місце для дайвінгу? Мені там було найгірше, аквалангістів більше, ніж риби. Розпіарений Пхукет - найгірший острів Таїланду. А сама країна - найнудніша в усій Азії.

ПАР

Жити могла би всюди, крім Індії та Південної Африки. У першій країні забагато пристають, а в другій всі один одного ненавидять. І білим у Кейптауні гірше, ніж чорним. Білі поступилися владою, при цьому вони успішні й багаті. Тому чорні їх грабують і ніякого покарання за це не несуть. Так що приватних будинків у містах ПАР із вулиці не видно. Їх затуляють паркани - високі, широкі, з електрострумом згори. Всюди озброєна охорона, двоє-троє з автоматами ходять. На перехрестях знаки: щоб зачиняли вікна й двері, а автомобілісти, якщо нема руху, на червоне світло щоб не зупинялись.

Друг, у якого я зупинилась, не давав мені вийти з квартири. Казав: “Ось тобі інтернет, ось телевізор - чекай, доки я ввечері приїду”. Тоді ми їхали в якісь клуб чи кафе із купою охорони.

Індія

В Індії я з’ясувала, що трьох літрів води достатньо, аби повністю помитися, включно з волоссям. Там душу немає, всі миються з відра. Взагалі ж в Індії своє поняття чистоти. Якщо на футболці одна-дві плями, ніхто її не пратиме. От коли вже дійсно чистого місця не лишилось - значить, таки брудна. Це можна пояснити браком води, але й самі люди страшно неохайні. Під час однієї з поїздок залізницею хтось у сусідньому купе обідав каррі (пряна підлива з овочів, м’яса чи бобів - Lustrum), і звично викинув недоїдки у вікно. Спека, вікна всюди відчинено. Вітер відніс це просто в моє купе - на мене, разом, із пластиковою тарілкою. Зайве казати, що помитися в індійському поїзді нереально.

Раніше я прибирала у своєму помешканні щотижня. Після азійського досвіду перестала це робити. Який сенс? І так чисто. Скільки там тої пилюки.

В Індії відчула, наскільки цінний особистий простір. Там навіть поняття такого нема. Ти можеш читати, сидіти за телефоном чи ноутбуком - місцеві підійдуть, сядуть упритул біля тебе й почнуть торкатись і задавати питання: о, що це за матеріал, що це за штани, а де ти це купила? Це було цікаво, але й діставало - інколи ж я хочу побути сама. Але в Індії не розуміють, що означає “сама”. Там величезні сім’ї на 20, 30, 40 людей. Подружжя, їхні брати-сестри й дядьки-тітки усі разом проводять час. Народу багато, місця для життя мало, тому так заведено. Так що будь-яка твоя особиста справа - це справа всіх.

Думаю, і йога, й медитація почались в Індії тому, що по-іншому вижити там просто неможливо. Півроку адреналіну вистачило мені на все життя.

Відчула, як це - бути в центрі уваги зголоднілих до сексу чоловіків. Якщо неодружений індус 15-30 років бачить туристку із Заходу -  він присмокчеться, наче п’явка, і не відставатиме. Ходитиме слідом, розпитуватиме всяке. Навіть сварка не допоможе.

Найцікавіший для них, звичайно, фізичний контакт. Вони ж незаймані досі: в Індії практикують договірні шлюби, все вирішують батьки наречених. Дівчата не могли зрозуміти, як це - зустрічатись до шлюбу чи мати кількох хлопців до заміжжя. А чоловіки впевнені, що всі білі жінки - хвойди. Чому? Подивіться будь-який голівудський фільм: там буде принаймні один поцілунок. Для них це вже неймовірно. А якщо Playboy погортають чи ще який журнал - там переважно білі жінки. От індуси й думають, що в нас усі доступні й завжди готові до сексу.

10659416_10152652702862211_1491222673113949415_n

Лаос

Побачила, як люди погоджуються жити в бідності. Лаос дуже бідний і не розвивається. Народ там не лінується, постійно чимось зайнятий. Рис вирощує, він там копійки коштує. А от іншого в них нічого нема - чи не вміють, чи можливості не мають. А скоріше - не хочуть. Вони буддисти, під час воєн навіть опору не чинили. Зараз у країні багато мінних полів, але всі дуже дружні - наче й забули про конфлікти. Є навіть приказка про цей характер, досить точна: В’єтнам рис вирощує, Камбоджа дивиться, як він росте, а Лаос - слухає, як він росте.

Камбоджа

Здивувало в Камбоджі те, що люди прагнуть вчитися. Англійська там дуже популярна. Це притому, що за червоних кхмерів убивали всіх освічених. Усіх, хто окуляри вдягав чи мав занадто м’які пальці на руках. Небагато часу з тих пір минуло - 25 років (до кінця 1980-х рух червоних кхмерів знищив понад 100 тисяч мирних жителів, невеликі осередки партизан активні досі, займаються контрабандою - Lustrum). А народ наче й забув. Молодці.

Джунглі

Стараюсь не дивитись фотографії місць, в які їду. Краще не мати очікувань. Наприклад, у джунглі я хотіла потрапити з народження. І через що? Через фотографії в географічних журналах. Але, як виявилось, їхні фотографи там місяцями сидять і якусь одну бідну пташку ловлять. Я була в джунглях Амазонки - все мокре, п’явки, комарі, парко, дуже багато всього отруйного. Але нехай би вже це - так і цікавого там нічого нема! Тільки дерева й кущі.

У кожній новій країні шукаю щось, чого досі не бачила. Наприклад, хочу в Індонезії подивитись, як полюють на китів. Це єдина країна, в якій таке дозволено - вони вбивають не більше десятка на рік, і значної шкоди популяції не наносять. І от вони зі списами з якихось маленьких човників стрибають на кита й намагаються його заколоти. Думаю, цього більше ніде не побачиш. Іще там є підводні течії. Згори нічого не видно, а коли спускаєшся з аквалангом - тебе несе, наче в американських гірках. Праворуч, ліворуч, угору, вниз - і тоді випльовує кудись. І ще в таких місцях нема туристів. А всюди, де нема туристів, народ дуже дружній.

Україна

На жаль, Україна - найнудніша країна з усіх, які я бачила. Не створено нічого унікального чи вражаючого. У Греції є білі будиночки з блакитними дахами - це красиво. Є чорні пляжі. В Німеччині є так звана “романтична дорога”, яка маленькими містечками пролягає. Кожне з них чимось одне від іншого відрізняється. В Україні ж із цікавинок хіба що церкви й кілька замків. Але навіть це всього-на-всього будівлі.

Великі країни

У мене вже нема сил на великі країни. Щоб поїхати в Китай чи Росію, треба дуже багато планувати: що подивитись, як правильно їхати. Весь путівник прочитати й по часу все розпланувати. Зрозуміло ж, що з сотні храмів дійсно варті перегляду три. Але щоб ці три обрати, знати треба про всі! І так у всьому.

В Росію також не хочу, бо там туризм зовсім нерозвинутий. Мабуть, іще менше, ніж в Україні. А тут ти ніколи не знаєш, де що знаходиться, мало вказівників, нема чітких розкладів. В інтернеті нічого немає. Українські довідкові сайти - найгірші довідкові сайти у світі. Ті, хто не знає українську чи російську, зможуть дати собі раду хіба що в Києві, Львові та Одесі.

11406932_10153264284417211_5868684993829480991_n

Про друзів в подорожах

З подругою чи другом краще не подорожувати. Навіть якщо ви дуже хороші друзі - все одно, бачитесь один з одним раз на тиждень десь у кафе чи на вечірці. А для подорожей зовсім інший характер треба. От і виявляється, що я люблю спати 12 годин, а та людина - шість. Я хочу взяти таксі, а він - автобус, чи взагалі пішки йти. Дружба погіршується, і ти зовсім не насолоджуєшся мандрами. Інша справа, коли ти вже в подорожі зустрічаєш когось і ви стаєте друзями. У вас є принаймні дві спільні речі: вас обох зацікавила ця країна й ви настільки відчайдушні, щоб кинути заради мандрів свою роботу. Провівши з цією людиною в мандрах день-два, ти вже знаєш про неї більше, ніж про когось за рік дізнаєшся. Можна дуже швидко визначитись, пасуєте ви один одному, чи ні. Якщо ні - жодних проблем і образ: “Я йду туди, ти - туди. Щасти!” А з другом так зробити важче.

Про їжу в подорожах

Південноамериканська кухня - найгірша у світі. Зі смачного там хіба що аргентинська яловичина. В інших її країнах м’ясо, наче підошва.

У Латинській Америці майже все їдять смаженим. Свіжим салатом там називають порізаний на шматки помідор. От і маєш на столі рис, підошвове м’ясо й шматок помідора. І байдуже, яка це країна, байдуже, сніданок це, обід чи вечеря. У меню - саме це.

Тепер готуватиму в себе вдома каррі. Ніколи не думала, що полюблю індійську їжу. Коли летіла, переживала, що доведеться харчуватись самими бананами. А як приїхала - зрозуміла, які чудові індійські харчі. Це просто в Канаді їх несмачно готують.

Про зміни в подорожах

П’ять років тому я була зовсім іншою людиною. Зараз більше довіряю людям: просто неможливо подорожувати й бути скептичним до всього. Маєш вірити, що щось коштує стільки-то, що цей хлопець точно знає твою адресу й довезе тебе додому о другій ночі. І зазвичай це спрацьовує. 99 відсотків людей по-справжньому хороші. От і привчаєшся довіряти.

Також я стала менш сором’язливою. Треба ж постійно дізнаватись час, як куди пройти. Колись у школі я мала десять разів подумати, щоб підняти руку. І як піднімала, то була вже сіро-буро-малинового кольору. А зараз у мене взагалі з цим жодних проблем.

Мандруючи, я щодня знайомлюся з принаймні десятьма новими людьми. Тому, коли хочеться з кимось затоваришувати, вже не думаєш: ой, підійти чи ні? Спитати, чи почекати? Одразу кажеш: “Привіт, як справи, як тебе звати, ходімо на вечерю?” Як-от із тобою. І це нормально, люди рідко лякаються.

Інший плюс таких подорожей - ти стаєш фізично сильнішим, бо інколи через довгі переїзди доводиться не їсти дві доби. Нічого, виживаєш. Якось була спека під 50 градусів. Або в Перу й Болівії у горах тремтіння по тілу хвилями йшло - так холодно було. Думала, закрию очі - і все. Але ось, я тут.

А головне - я стала упевненіша в собі. Багато всього пройшла, якісь страшні моменти, коли думаєш, що не доїдеш, не дійдеш, куди треба. Що завалишся посередині, й усе. Але щоразу ти доїжджаєш, усе долаєш. Завжди все стається приблизно так, як було задумано. Тому вагатись і переживати, вийде щось, чи ні… Вийде!

Тепер точно знаю, що хочу зробити якесь добро людям. Є багато сфер, де треба боротися: права жінок, права бідних, безхатьків. Екологія. Свавілля урядів чи міжнародних корпорацій. Це все бачиш краще, коли познайомишся з тим, як живе світ.

Про кохання у подорожах

Інколи в мене зав’язуються стосунки під час подорожей. Можуть тривати кілька місяців. А тоді я їду, й стосунки розриваються. Або ж якось у мене був хлопець у Торонто - прекрасна людина. Я, певно, вийшла б за нього. Якби не поставила собі колись мету поїхати до Індії. Тож я спакувала речі, попрощалася й поїхала.

Мабуть, це дивно для більшості людей. Раніше я теж була схильна через стосунки міняти життєві плани. Ось я закохуюсь - і забуваю про кар’єру, хобі, подруг і все-все. А якось я озирнулась і побачила: скільки б у мене не було романів - усі вони розірвалися з якихось причин. І скільки ж усього цікавого я не зробила! І заради чого - заради стосунків, які скінчились?

Іще один плюс романів, дата закінчення яких тобі одразу відома - і я, і хлопець сміливіші. Чоловіки взагалі повільно розкриваються - а тут ви можете пірнути в стосунки з головою. Зустрічатись не раз чи два на тиждень, а постійно бути разом. І коли проявляється якийсь недолік - не звертати на нього увагу. Зрештою, тобі ж не жити з цією людиною.

Зараз у мене чудові стосунки з киянином. За тиждень я їду з України. Мабуть, назавжди. Може й холодно про це говорити - але я знаю, що за рік це будуть лише фотографії та добрі спогади.