На другий день Різдвяних свят, 8-го січня далекого 1935 року в селі Біївці, Полтавської області, народився відомий поет-шістдесятник Василь Симоненко, а 8 січня 2020 року йому мало б виповнитися 85 років. Але не так сталося. Влітку 1962 року Симоненка жорстоко побили працівники міліції. Після того молодий поет постійно жалівся на біль у нирках і попереку. У грудні 1963 року Симоненко помер у лікарні від раку нирок. Йому було всього 28 років. Василь Симоненко назавжди залишився молодим, а ми зібрали для вас кілька наших улюблених віршів поета.

Симоненко написав багато прекрасних рядків окрім усім відомого “Ти знаєш, що ти людина…”. Тут і революційні пророцтва, й жартівливі балади, й серйозні поеми, і страшенно зворушливі вірші про перше кохання.

Більше про життя й поезію Симоненка можна дізнатися, наприклад, тут.

 Вона прийшла

Вона прийшла непрохана й неждана,

І я її зустріти не зумів.

Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила,

І руки лагідно до мене простягла,

І так чарівно кликала й манила,

Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти…

Прийшла любов непрохана й неждана —

Ну як мені за нею не піти?

Баба Онися

У баби Онисі було три сини.

У баби Онисі синів нема.

На кожній її волосині

морозом тріщить зима.

Я горя на світі застав багато.

Страшнішого ж горя нема,

ніж те, коли старість мати

в домівці стрічає сама.

Немає такої біди і муки,

ніж сумно з-під сивих брів

дивитись щодня, як внуки

ростуть без своїх батьків.

За те, що ми в космос знялися,

що нині здорові й живі,

я пам’ятник бабі Онисі

воздвиг би на площі в Москві.

Щоб знали майбутні предтечі

в щасливій і гордій добі:

їх горе на утлії плечі

Онися взяла собі.

Щоб подвиг її над землею

у бронзі дзвенів віки,

щоб всі, ідучи повз неї,

знімали в пошані шапки.

Пророцтво 17-го року

Гранітні обеліски, як медузи,

Повзли, повзли і вибилися з сил —

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає місця для могил.

Мільярди вір зариті у чорнозем,

Мільярди щасть розвіяні у прах.

Душа горить. Палає лютий розум.

І ненависть регоче на вітрах.

Коли б усі одурені прозріли,

Коли б усі убиті ожили,

То небо, від прокльонів посіріле,

Напевно б, репнуло від сорому й хули.

Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!

Життя не наліза на ваш копил.

Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій

Уже немає місця для могил!

Уже народ — одна суцільна рана,

Уже від крові хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля.

Розтерзані, зацьковані, убиті

Підводяться і йдуть чинити суд,

І їх прокльони, злі й несамовиті,

Впадуть на душі плісняві і ситі,

І загойдають дерева на вітті

Апостолів злочинства і облуд!

***

Світ який — мереживо казкове!..

Світ який — ні краю ні кінця!

Зорі й трави, мрево світанкове,

Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,

Пристрасний, збурунений, німий,

Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,

Дай мені свій простір і неспокій,

Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту,

Дай мені любові, дай добра,

Гуркочи у долю мою, світе,

Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,

Щастя не жалій моїм літам —

Все одно ті скабри по краплині

Я тобі закохано віддам.

 

***

Минуле не вернуть,

не виправить минуле,

Вчорашне — ніби сон,

що випурхнув з очей.

Як луки навесні

ховаються під мулом,

Так вкриється воно

пластами днів, ночей.

Але воно живе —

забуте й незабуте,

А час не зупиняється,

а молодість біжить,

І миті жодної

не можна повернути,

Щоб заново,

по-іншому прожить.

 

***

Там, у степу, схрестилися дороги,

Немов у герці дикому мечі,

І час неспинний, стиснувши остроги,

Над ними чвалить вранці і вночі.

Мовчать над ними голубі хорали,

У травах стежка свище, мов батіг.

О, скільки доль навіки розрубали

Мечі прадавніх схрещених доріг!

Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.

Твоя краса цвіте в моїх очах.

Але скажи: чи ти зі мною поруч

Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

Я

Він дивився на мене тупо

Очицями, повними блекоти:

— Дарма ти себе уявляєш пупом,

На світі безліч таких, як ти.

Він гримів одержимо і люто,

І кривилося гнівом лице рябе,

Він ладен був мене розіпнути

За те, що я поважаю себе.

Не стала навколішки гордість моя.

Ліниво тяглася отара хвилин…

На світі безліч таких, як я,

Та я, їй-Богу, один.

У кожного “Я” є своє ім’я,

На всіх не нагримаєш грізно,

Ми — не безліч стандартних “я”,

А безліч всесвітів різних.

Ми — це народу одвічне лоно,

Ми — океанна вселюдська сім’я.

І тільки тих поважають мільйони,

Хто поважає мільйони “я”.

Монархи

Диктатори, королі, імператори,

Мліючи в димі хвальби,

Роззявляли пащі, мов кратери,

І гукали:

— Ми — символ доби.

— Хто не з нами, той против Бога.

— Хто не з нами, той проти всіх.-

І сипались лаври убогі

До куцих кривавих ніг.

Нікчемна, продажна челядь,

Банда кривляк для втіх,

Щоб мати що повечерять,

Годувала холуйством їх.

Ідоли обслинені, обціловані

Ішли величаві в своїй ході.

А поруч вставали некороновані

Корифеї і справжні вожді.

Вставали Коперники і Джорджоне,

Шевченко підводив могутнє чоло,

І біля вічного їхнього трону

Лакузи жодного не було.

Бо щире, високе небо

Не підмалюєш квачем,

Бо величі справжній не треба

Спиратись на плечі нікчем.

 

Піч

Лиже полум’я жовте черево,

Важкувато сопе димар,

Галасує від болю дерево,

Піднімаючись димом до хмар.

Бубонять рогачі і кочерги —

Щось пригадують з давнини,

І чекають покірно черги

Засмаглілі горшки й чавуни.

З тітки полум’я сон злизало,

Тітка гладить рукою глек,

Теплий ватяник зав’язала

На застужений свій поперек.

Біга тітка із кухні в сіни,

З-під повітки заносить дров —

З них струмує жовтаво-синя

Віковічна печаль дібров.

Звично грюкають мляві двері,

Піч гуде і димить і світ —

Скільки в пащу цій ненажері

Тітка вкинула кращих літ!

Сновигають по зморшках думи,

На щоках танцює вогонь,

Сажа в’їлася чорним глумом

У пелюстки її долонь.

Біля печі вона, мов бранець,

Слугувала під шурх спідниць,

Віддавала дівочий рум’янець

Чистоті смачних паляниць…

Менше ми гіркоти нестимем,

Стане ближчою наша мета,

Як не будуть у небо димом

Підніматись жіночі літа.

Монолог маленького привида

Я — твій ровесник. Доля моя куца,

Печаль моя не відає кінця —

Старих світил чіткі орбіти рвуться,

І гаснуть ненароджені сонця.

Я — твій ровесник. Плоть моя убита,

Із ребер в мене виросли дуби.

Моє життя потрощене, мов жито,

Ціпами божевілля і злоби.

Коли я біг розхристаний на луку,

Де обрій так прозоро глибинів,

Чужий солдат схопив мене за руку

І до людей у білому одвів.

І я дививсь на них незрозуміло,

В зіницях метушилися зірки,

І кров моя прозоро цибеніла

У банку із рожевої руки.

І чорна ніч звелась в очах у мене,

І сон легкий навік мене зборов…

Моїм убивцям у голодні вени

Влили мою дитинно чисту кров.

Я — твій ровесник, пролісок надії,

Розтоптаний жорстокістю нікчем,

Я — син краси і голубої мрії,

Я — автор ненаписаних поем.

Я — твоя мука і твоє сумління,

Мені кати не обрубали крил:

Із ран моїх бере твоє коріння

Для боротьби і ненависті сил.

Немає в мене страху за плечима —

Я розірвав його одвічний гніт.

Великими блакитними очима

Дивлюся я докірливо на світ.

Іди і спопеляй байдужі душі,

І сліпоту, й холопство прокляни,

Щоб не зійшлись, в кривавицю заюшені,

Народів обікрадених сини.

Я — твій ровесник. Доля моя куца.

Печаль моя не відає кінця.

Я кличу вас у відчаї не гнуться,

А вибухати, як нові сонця!

Перехожий

Присвята Ліні Костенко

Як він ішов!

Струменіла дорога,

Далеч у жадібні очі текла.

Не просто ступали –

Співали ноги,

І тиша музику берегла.

Як він ішов!

Зачарований світом,

Натхненно і мудро творив ходу –

Так нові планети грядуть на орбіти

З шаленою радістю на виду!

З шаленим щастям і сміхом гарячим,

З гімном вулканним без музики й слів!

Як він ішов!

І ніхто не бачив,

І ніхто від краси не зомлів.

В землю полускану втюпився кожен,

Очі в пилюці бездумно волік…

Раптом –

Шепіт поміж перехожих:

– Що там?

– Спіткнувсь чоловік…

Одні співчували йому убого,

Інші не втримались докорять:

– Треба дивитись ото під ноги,

Так можна голову потерять…

Трохи в футбола пограли словами,

Обсмакували чужу біду.

А він знову йшов.

І дивився прямо.

І знову

Натхненно творив ходу!

***

Не докорю ніколи і нікому…

Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.

Моє життя — розтрощене корито,

І світ для мене — каторга і кліть…

Та краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.

Читайте також 10 віршів Василя Стуса про кохання, Київ та смерть.

А ще 8 українських виконавців та гуртів, про які варто знати.