Осаулко4

Залізні жінки: Історії дружин загиблих кіборгів

Текст: Дарина Шевченко

Минуло рівно два роки відколи два вибухи зруйнували новий термінал Донецького аеропорту. Аеропорт був стратегічно важливим об’єктом, що за Мінськими угодами мав відійти українській стороні. Українська армія утримувала аеропорт 242 дні, з травня 2014 року, під постійними обстрілами. Захисники аеропорту за чисельністю та озброєнням значно поступалися російським бойовикам, проте не здавали позицій. За їхню відвагу та стійкість вороги самі назвали українських військових “кіборгами,” виправдовуючи свої численні невдалі спроби захопити аеропорт.

Після вибухів 19 та 21 січня будівлю терміналу, де тримали оборону кіборги, було остаточно зруйновано. Більше ніж 60 українських військовослужбовців загинули під уламками та під час останніх запеклих боїв за аеропорт. Вдома їх шукали і чекали мами, дружини і діти. Тіла багатьох захисників аеропорту повернули додому лише через кілька місяців після трагедії.

Альоні Осаулко - 33 роки. На ній город, будинок і двоє донечок: 10-річна Настя і чотирирічна Сніжана. Сама Альона сирота, допомоги їй чекати нема від кого. Все, каже, трималось на чоловікові. А тепер його не стало.

Український військовослужбовець Юрій Осаулко загинув 20 січня в Донецькому аеропорту.

До того Юрій дзвонив дружині щодня, а то й двічі на день. Що щось не так Альона зрозуміла того ж вечора.

- Вранці 20-го січня він подзвонив, а ввечері вже ні, - згадує жінка.

Вона забила тривогу: дзвонила у воєнкомат, СБУ, волонтерам, але жодної інформації про чоловіка так і не знайшла. Шукали Юрія чотири довгі місяці і врешті знайшли за результатами тестів ДНК в одному з моргів Дніпропетровська. Ховали Юрія Осаулко в закритій труні.

Як було в аеропорту, Юрій не розказував. Вже після його загибелі Альона дізнавалась, через що пройшов її чоловік, від побратимів і волонтерів. Але страху в голосі чоловіка жінка ніколи не чула - ні вдома, ні на війні.  

- Він завжди намагався більше запитувати - як вдома, що діти, тільки б я в нього не встигла нічого запитати, - згадує Альона. - Все запитував, чи пройшов у Сніжуні нежить, бо як він останній раз їхав вона трішки прихворіла.

Маленька Сніжана досі не до кінця розуміє, де тато. Часом каже, що він на кладовищі, а часом говорить, що він на війні і скоро повернеться.

Юрій працював будівельником, їздив по заробітках, бо в селі роботи не було, був дуже сімейним і компанійським. Зимою 2014 року Юрій був на Майдані. А вже в серпні чоловік отримав повістку.

- Ми картоплю копали якраз, то він каже, бігом сьогодні все копаємо, бо завтра - у воєнкомат поїду. То свято було! - згадує Альона.

Юрій та Альона познайомились ще в школі. Після школи почали жити разом, а потім й одружились.

- Юра був моє перше кохання, 10 років були одружені, я за ним була як за стіною, - говорить Альона.

Жінка вірить, що коханий повернувся до неї і дівчаток і після смерті. У вигляді голуба.

- Щодня прилітає - такий красивий коричневий! Вдень немає, як Юра мій на роботі, а на вечір є вдома. Сів, поїв, переночував, а на ранок полетів, а на великі свята він з нами вдома цілий божий день. Ніколи не повірила б, якби сама не бачила, - каже Альона і показує на флагшток із синьо-жовтим прапором на даху її будинку, де найчастіше сидить голуб.  

Під кінець нашої розмови і справді на стріху під прапором сідає голуб.

- Якраз під вечір, - каже Альона і їй на очі вперше навертаються сльози.

Оксана Франишина, вдова кіборга Дмитра Франишина і мама восьмирічної Кароліни каже, що до кінця вірила - чоловік повернеться живим.

- Йому снився сон, що він і його п’ятеро друзів повертаються з війни додому живі, всі разом. Я до останнього за той сон трималась... - розповідає 26-річна Оксана.

Дмитро та його друзі і справді повернулись додому разом. У трунах.

Десантник Дмитро Франишин отримав повістку в серпні 2014 року. Жодні вмовляння дружини не йти на війну на нього не діяли. Хоча не піти Дмитро міг - мав хворе серце і виразку шлунку.

- Я вмовляла і останній раз коли він на Різдво додому приїжджав, а він - ні і все тут, - пригадує Оксана.

В свою останню відпустку до родини Дмитро Франишин їздив у середині січня 2015 року. А вже 19 січня стався перший вибух в аеропорту і захисники нового терміналу попросили про підмогу. Франишин і його четверо товаришів зголосились поїхати на евакуацію поранених. Броньовану машину, в якій був Дмитро, бойовики розстріляли ще на під'їзді до аеропорту.

Про те, що аеропорт підірвали вдруге, Оксана дізналась 21 січня після обіду, але сподівалась, що чоловік у полоні. Каже, навіть лист з СБУ приходив, що Дмитро Франишин, за їхніми даними, знаходиться у полоні.

- Але нам такий лист приходив вже й після поховання. Хай би їх шукали так, як вони шукають, - каже Оксана.

Тіло Дмитра знайшли у морзі Дніпропетровська 31 березня 2015 року, тест ДНК підтвердив ідентифікацію. А ще багато місяців потому вдова збирала довідки і папірці аби отримати допомогу від держави.

- Їм кожен папірець треба - в якому класі дитина навчається, склад сім’ї, і скільки в нас житла в квадратних метрах, - зі сльозами на очах розповідає Франишина. - Як чоловіка забирали то ніяких документів не питали.

Але більше, ніж затримки з допомогою, Оксану ображає неповага місцевої влади. За кілька місяців після того, як Дмитра поховали, до неї в гості приїхав губернатор Вінницької області Валерій Коровій.

За словами жінки, губернатор подарував сім’ї загиблого тисячу гривень і… гру Твістер.

- Сфотографував, надрукував в газеті на першій сторінці, і написав, що подарував сім’ям загиблих в АТО - а це було перед 9 травня - цінні подарунки і надав матеріальну допомогу, але в якому розмірі не зазначив, - каже Оксана. - То це нам тепер з дитиною в Твістер грати?

Маленькій Кароліні, схоже, й справді не до ігор. Дівчинка весь час сидить біля мами. Вона все знає і все розуміє.

- Як ми шукали його, то кругом дзвонили, відео всі ті дивились. Хіба хто зважав, що поруч дитина, - каже Оксана.

Останні місяці перед війною Дмитро працював охоронцем у супермаркеті у Вінниці. З роботи приїжджав пізно, але ніколи не забував привезти донечці подарунок - цукерку чи іграшку, а вона завжди його чекала. І навіть коли засинала раніше -  прокидалась, щоб обійняти батька.

- А де тепер наш татко? - запитує Оксана доньку.

- На небі.

- А вночі наш тато хто?

- Зіронька, - тихо відповідає Кароліна і опускає очі.

У кімнаті, де Кароліна живе з мамою, є “татова полиця”. На ній - фото Дмитра і його посмертні нагороди. Франишина каже, що чоловік ніколи не шкодував про рішення піти на війну.

- Тут же наші діти. І вони за наших дітей воювали, -  каже Оксана. - Боляче тільки, що хлопці гинуть, а хтось з цього робить бізнес.