pexels-photo-132922

12 віршів Василя Симоненка про любов, смерть, велич та Україну

На другий день Різдвяних свят, 8-го січня далекого 1935 року в селі Біївці, Полтавської області народився відомий поет-шістдесятник Василь Симоненко, а 8 січня 2017 року йому мало б виповнитися 82 роки. Але не так сталося. Влітку 1962 року Симоненка жорстоко побили працівники міліції. Після того молодий поет постійно жалівся на біль у нирках і попереку. В грудні 1963 року Симоненко помер у лікарні від раку нирок. Йому було всього 28 років. Василь Симоненко назавжди залишився молодим, а ми зібрали для вас кілька наших улюблених віршів поета.

Симоненко написав багато прекрасних рядків окрім всім відомого “Ти знаєш, що ти людина…”. Тут і революційні пророцтва, і жартівливі балади, і серйозні поеми, і страшенно зворушливі вірші про перше кохання.

Більше про життя і поезію Симоненка можна дізнатися, наприклад, тут.

 Вона прийшла

Вона прийшла непрохана й неждана,

І я її зустріти не зумів.

Вона до мене випливла з туману

Моїх юнацьких несміливих снів.

Вона прийшла, заквітчана і мила,

І руки лагідно до мене простягла,

І так чарівно кликала й манила,

Такою ніжною і доброю була.

І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти…

Прийшла любов непрохана й неждана —

Ну як мені за нею не піти?

Баба Онися

У баби Онисі було три сини.

У баби Онисі синів нема.

На кожній її волосині

морозом тріщить зима.

Я горя на світі застав багато.

Страшнішого ж горя нема,

ніж те, коли старість мати

в домівці стрічає сама.

Немає такої біди і муки,

ніж сумно з-під сивих брів

дивитись щодня, як внуки

ростуть без своїх батьків.

За те, що ми в космос знялися,

що нині здорові й живі,

я пам’ятник бабі Онисі

воздвиг би на площі в Москві.

Щоб знали майбутні предтечі

в щасливій і гордій добі:

їх горе на утлії плечі

Онися взяла собі.

Щоб подвиг її над землею

у бронзі дзвенів віки,

щоб всі, ідучи повз неї,

знімали в пошані шапки.

symonenko 1

Пророцтво 17-го року

Гранітні обеліски, як медузи,

Повзли, повзли і вибилися з сил —

На цвинтарі розстріляних ілюзій

Уже немає місця для могил.

Мільярди вір зариті у чорнозем,

Мільярди щасть розвіяні у прах.

Душа горить. Палає лютий розум.

І ненависть регоче на вітрах.

Коли б усі одурені прозріли,

Коли б усі убиті ожили,

То небо, від прокльонів посіріле,

Напевно б, репнуло від сорому й хули.

Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!

Життя не наліза на ваш копил.

Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій

Уже немає місця для могил!

Уже народ — одна суцільна рана,

Уже від крові хижіє земля,

І кожного катюгу і тирана

Уже чекає зсукана петля.

Розтерзані, зацьковані, убиті

Підводяться і йдуть чинити суд,

І їх прокльони, злі й несамовиті,

Впадуть на душі плісняві і ситі,

І загойдають дерева на вітті

Апостолів злочинства і облуд!

***

Світ який — мереживо казкове!..

Світ який — ні краю ні кінця!

Зорі й трави, мрево світанкове,

Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,

Пристрасний, збурунений, німий,

Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,

Дай мені свій простір і неспокій,

Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту,

Дай мені любові, дай добра,

Гуркочи у долю мою, світе,

Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,

Щастя не жалій моїм літам —

Все одно ті скабри по краплині

Я тобі закохано віддам.

 

***

Минуле не вернуть,

не виправить минуле,

Вчорашне — ніби сон,

що випурхнув з очей.

Як луки навесні

ховаються під мулом,

Так вкриється воно

пластами днів, ночей.

Але воно живе —

забуте й незабуте,

А час не зупиняється,

а молодість біжить,

І миті жодної

не можна повернути,

Щоб заново,

по-іншому прожить.

 

***

Там, у степу, схрестилися дороги,

Немов у герці дикому мечі,

І час неспинний, стиснувши остроги,

Над ними чвалить вранці і вночі.

Мовчать над ними голубі хорали,

У травах стежка свище, мов батіг.

О, скільки доль навіки розрубали

Мечі прадавніх схрещених доріг!

Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.

Твоя краса цвіте в моїх очах.

Але скажи: чи ти зі мною поруч

Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

symonenko 3

Я

Він дивився на мене тупо

Очицями, повними блекоти:

— Дарма ти себе уявляєш пупом,

На світі безліч таких, як ти.

Він гримів одержимо і люто,

І кривилося гнівом лице рябе,

Він ладен був мене розіпнути

За те, що я поважаю себе.

Не стала навколішки гордість моя.

Ліниво тяглася отара хвилин…

На світі безліч таких, як я,

Та я, їй-Богу, один.

У кожного “Я” є своє ім’я,

На всіх не нагримаєш грізно,

Ми — не безліч стандартних “я”,

А безліч всесвітів різних.

Ми — це народу одвічне лоно,

Ми — океанна вселюдська сім’я.

І тільки тих поважають мільйони,

Хто поважає мільйони “я”.

Монархи

Диктатори, королі, імператори,

Мліючи в димі хвальби,

Роззявляли пащі, мов кратери,

І гукали:

— Ми — символ доби.

— Хто не з нами, той против Бога.

— Хто не з нами, той проти всіх.-

І сипались лаври убогі

До куцих кривавих ніг.

Нікчемна, продажна челядь,

Банда кривляк для втіх,

Щоб мати що повечерять,

Годувала холуйством їх.

Ідоли обслинені, обціловані

Ішли величаві в своїй ході.

А поруч вставали некороновані

Корифеї і справжні вожді.

Вставали Коперники і Джорджоне,

Шевченко підводив могутнє чоло,

І біля вічного їхнього трону

Лакузи жодного не було.

Бо щире, високе небо

Не підмалюєш квачем,

Бо величі справжній не треба

Спиратись на плечі нікчем.

symonenko 2 (1)

 

Піч

Лиже полум’я жовте черево,

Важкувато сопе димар,

Галасує від болю дерево,

Піднімаючись димом до хмар.

Бубонять рогачі і кочерги —

Щось пригадують з давнини,

І чекають покірно черги

Засмаглілі горшки й чавуни.

З тітки полум’я сон злизало,

Тітка гладить рукою глек,

Теплий ватяник зав’язала

На застужений свій поперек.

Біга тітка із кухні в сіни,

З-під повітки заносить дров —

З них струмує жовтаво-синя

Віковічна печаль дібров.

Звично грюкають мляві двері,

Піч гуде і димить і світ —

Скільки в пащу цій ненажері

Тітка вкинула кращих літ!

Сновигають по зморшках думи,

На щоках танцює вогонь,

Сажа в’їлася чорним глумом

У пелюстки її долонь.

Біля печі вона, мов бранець,

Слугувала під шурх спідниць,

Віддавала дівочий рум’янець

Чистоті смачних паляниць…

Менше ми гіркоти нестимем,

Стане ближчою наша мета,

Як не будуть у небо димом

Підніматись жіночі літа.

Монолог маленького привида

Я — твій ровесник. Доля моя куца,

Печаль моя не відає кінця —

Старих світил чіткі орбіти рвуться,

І гаснуть ненароджені сонця.

Я — твій ровесник. Плоть моя убита,

Із ребер в мене виросли дуби.

Моє життя потрощене, мов жито,

Ціпами божевілля і злоби.

Коли я біг розхристаний на луку,

Де обрій так прозоро глибинів,

Чужий солдат схопив мене за руку

І до людей у білому одвів.

І я дививсь на них незрозуміло,

В зіницях метушилися зірки,

І кров моя прозоро цибеніла

У банку із рожевої руки.

І чорна ніч звелась в очах у мене,

І сон легкий навік мене зборов…

Моїм убивцям у голодні вени

Влили мою дитинно чисту кров.

Я — твій ровесник, пролісок надії,

Розтоптаний жорстокістю нікчем,

Я — син краси і голубої мрії,

Я — автор ненаписаних поем.

Я — твоя мука і твоє сумління,

Мені кати не обрубали крил:

Із ран моїх бере твоє коріння

Для боротьби і ненависті сил.

Немає в мене страху за плечима —

Я розірвав його одвічний гніт.

Великими блакитними очима

Дивлюся я докірливо на світ.

Іди і спопеляй байдужі душі,

І сліпоту, й холопство прокляни,

Щоб не зійшлись, в кривавицю заюшені,

Народів обікрадених сини.

Я — твій ровесник. Доля моя куца.

Печаль моя не відає кінця.

Я кличу вас у відчаї не гнуться,

А вибухати, як нові сонця!

symonenko 4

Перехожий

Присвята Ліні Костенко

Як він ішов!

Струменіла дорога,

Далеч у жадібні очі текла.

Не просто ступали –

Співали ноги,

І тиша музику берегла.

Як він ішов!

Зачарований світом,

Натхненно і мудро творив ходу –

Так нові планети грядуть на орбіти

З шаленою радістю на виду!

З шаленим щастям і сміхом гарячим,

З гімном вулканним без музики й слів!

Як він ішов!

І ніхто не бачив,

І ніхто від краси не зомлів.

В землю полускану втюпився кожен,

Очі в пилюці бездумно волік…

Раптом –

Шепіт поміж перехожих:

– Що там?

– Спіткнувсь чоловік…

Одні співчували йому убого,

Інші не втримались докорять:

– Треба дивитись ото під ноги,

Так можна голову потерять…

Трохи в футбола пограли словами,

Обсмакували чужу біду.

А він знову йшов.

І дивився прямо.

І знову

Натхненно творив ходу!

***

Не докорю ніколи і нікому…

Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.

Моє життя — розтрощене корито,

І світ для мене — каторга і кліть…

Та краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.

One thought on “12 віршів Василя Симоненка про любов, смерть, велич та Україну

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *